Я ніхто...
Ніщо...
І ніколи не була кимось... — сказала я відстороненим голосом, стоячи на автомагістральному мості, під яким мчали машини зі швидкістю 150 км/год. Чому?
Куди вони поспішають?
Хіба вони не розуміють, що вони мертві, що зараз просто існують? — думала я так про своїх колег.
Я бачила, що таке найстрашніша апатія — апатія до самого себе.
Байдужість до того...
Що ти вже мертва.
Але чому, чому, звідки це страшне відчуття? — питала я себе, бо ніяк не знаходила відповіді.
І раптом майнула думка.
Це ж так очевидно!
Доросле життя часто перетворює нас у другу стадію життя в німецькому концтаборі часів Другої світової війни.
Яка ж перша? — спитаєте ви (якщо, звісно, вам не байдуже). Смуток.
Відчай.
Боротьба.
Сміх та сльози.
Перша стадія в концтаборі — аналогія юнацькому максималізму.
Коли ти наївно закохуєшся, не бажаючи нічого натомість, тієї самої миті запалюєшся ідеєю й одразу ж згасаєш, не маючи належної підтримки, шукаєш Бога у всіх його проявах та намагаєшся зрозуміти Його діяння.
Це час ідеалізації та знецінення, кохання та розчарування, щастя та муки, людяності та варварства, усвідомлення та пошуку себе.
Це про ті миті життя, коли ти з рюкзаком на плечах, пляшкою води та однією канапкою вирушаєш автостопом у Данію, де ночуєш в нічних барах чи просто неба тільки для того, щоб довести батькам, що ти щось-таки можеш зробити без їхнього контролю та допомоги, щоб зрозуміти менталітет данців і дізнатися, чому їхня країна на першому місці за рівнем людського щастя.
... Але це все юність.
А от доросле життя...
Це друга стадія, де в більшості засуджені живуть як стадо, вже зневірившись у всьому, з відсутністю бажання дружити, кохати, перемагати і бути вільними.
Вони не бачать, задля кого їм потрібно боротися, жити і творити.
І найбільша радість для них — це сигарета, добавка супу чи відсутність роботи.
Проте...
Серед них є і герої, справжні володарі та господарі свого життя, але зараз точно не про них.
Забагато думок проходять через мою голову: деякі просять забути їх, деякі просто
приходять і відходять, але я знаю — я впораюся.
Вдих.
Видих.
Вдих.
Видих.
Ненавиджу Нью-Йорк, забагато галасу та незрозумілого мені шуму.
Забагато життя на автоматі...
Забагато духів та невидимок...
Так-так, вам не почулося, невидимок.
Саме тих невидимок, які не живуть, а існують, неусвідомлено існують та не бачать сенсу свого життя...
Для кого вони існують?
Хто їх мотивує?
Що тримає тут, на землі?
Яка причина їхньої щоденної діяльності?
Ніщо і ніхто.
Вони — ніщо, і нікому вони не потрібні, просто ходять як сновиди, тиняються, вештаються містом без конкретної мети.
І тоді на мості я відчула їхній стан, ейфорію і фрустрацію водночас, кидаючи пелюстки троянд додолу, я розуміла закон Ньютона та теорему Фалеса краще, ніж це вони довели у своїх наукових працях, але я не могла зрозуміти одне, те, що мені давно не давало спокою, а тепер ще й привело на цей клятий височезний міст....
Для чого я існую?
Кому я потрібна?
Хто я  врешті-решт?
Переді мною постає образ жінки.
Чітко сформованої, трішки анархічної жінки-секретарки, імені якої ми навіть не знаємо, бо через надмірну кількість роботи вона забула причепити бейджик.
Але, незважаючи на її титанічну працю, вона далі залишається однією із тієї сірої маси, яка ніколи таким темпом нічого не осягне, тією невидимкою.
Вона завтра прокинеться, нагодує дітей та чоловіка, вийде на роботу, а коли прийде втомлена додому, виллє всі негативні емоції, що назбиралися за день, у своє сімейне коло і ляже спати, не прочитавши діткам казку та не побажавши коханому "добраніч"... і так щодня...
Кожен місяць.. рік...
На автоматі.
І от, сьогодні, 02.03.2037, понеділок, вона вдягла найкращу блузку, гарно нанесла макіяж, прекрасна зачіска, високі підбори.
"Чого б це їй так сьогодні виряджатись", — меланхолійно подумав її чоловік, але, не вимовивши й слова, попрямував до кухні, де якраз достиг новий вид авокадо для експериментального ранкового салату.
Неспішно одягнувши легке весняне пальто, вона вийшла на роботу.
Дорогою вона розглядала машини, які все ж мчали зі швидкістю 150 км/год, безглуздих людей, які стоять на мості, розглядала вітрини в магазині, проте її погляд пристав не інше: вона раптом побачила художника, який малював...малював небо, її улюблене весняне небо.
Він так вправно водив пензликом, що це нагадало про її дитячі мрії художниці.
"Ех, думки наївної маленької дівчинки...
Які ж вони примітивні...
Тоді ця дівчинка ще навіть не замислювалася, що буде працювати в найкращій компанії світу, і не важливо, що секретаркою головного директора, головне — біля КОГО!", — подумала вона вголос, та одразу ж спіймала себе на думці, що це було навіювання... це було страшне самонавіювання, яким вона годувала себе протягом цих безглуздих 10 років роботи на компанію, яку щиро рада була б спалити, якщо б та не приносила такої користі іншим людям, але таке нещастя й горе їй.
"Ні, я не можу більше себе обманювати", — викрикнула вона під тиском хмари гніву та думок, що її огорнули, наче безпомічну рибку щільні сіті рибака.
Вона зателефонувала, що .... звільняється ..... за власним бажанням, ....що її не влаштовує ставлення керівництва та й взагалі, виказала все те, про що так довго мовчала через власну порядність та суспільні рамки.
Вона не стала вислуховувати нарікання боса, як завше, а просто поклала трубку.
Глянувши навколо, вона зупинилася і дивилася...
Дивилася, як вона стає видимою.
Тепер вона себе поважає, тепер вона, відчувши власне его, може це собі дозволити.
Того дня, як і кожен наступний, вона цілий день малювала в скляній кімнаті на вершині улюбленої гори.
І тільки там, у єдності з природою Вікторія (нарешті купила собі пензлик із викарбуваним власним ім'ям, щоб не забувати, що вона — "перемога", перемога над старою версією себе "В.інкогніто"), вона зрозуміла, що вона жива, що вона неповторна, красива, розумна, і їй є що нести в цей безглуздий світ, де мільйони таких, якою вона була до цього.
Вона відчула свою силу, могутність та незалежність. Відчула нове життя, новий подих позаду себе, що штовхав її вперед, до змін, до самовдосконалення.
Не оглядаючись, вона зрозуміла, що то був... подих Весни.
Тієї Весни, що раптово увірвалася та змінила назавжди її Життя.
