"бджоли знову заповзають усередину, і в цьому щось таке моторошне...", — встигає сказати мені наостанок старий зомбоящик, і вмовкає, перерваний на півдумці сигналом  пульта дистанційного керування.
Ключі в руці, сигналізацію ввімкнено — можна рушати на роботу в самісінькому середмісті.
Хоча, якби на Павлоград упала воднева бомба, військові експерти, певне, вважали б епіцентром усе місто і з'ясували б, де було те середмістя аж тільки за свідченням супутникових фото.
Та що казати про бомбу, коли в Павлограді працює хімічний завод!
Утилізація ракетного палива — а в нас лежить кілька тисяч тонн - вкрай небезпечна й моторошна річ, надто ж коли вона не відбувається за браком грошей.
Та говорімо про хороше!
Я їду на зустріч до Миколи Бгая в один із ніби-суші-барів, щоб усміхатись, відганяючи думки про скору смерть у вогняних вибухах, кивати головою, пити чай та їсти ніби-суші на дурничку.
Микола — мій видавець, він щойно уклав договір про випуск серії кулінарних календарів із директором міської друкарні й почувається ледве чи не олігархом, принаймні  одним із отих крутіїв, що розбивають колеса інфініті й лексусів об ковбані й ковдобини павлоградської асфальтівки.
Микола їздить на якомусь китайці.
"Непогано, — визнає заспане джинсяве чмо на стільчику навпроти.
— Непогано, — знову крутиться в мене на думці, коли згадано, як я добирався сюди з Привовчанського на марштурках, і я сьорбаю чай, і киваю, і зовсім не хочу, щоб оцей Бгай звіявся звідси.
Спраглий за товариством, я можу слухати навіть «шефа», як він сам себе називає — на щастя, іронізуючи.
Після розмов “за жизнь”, балачок про політику та просторікування на вільні теми я відчув раптовий пересит, що буває, коли тебе силують скуштувати свіжих, проте неодмінно бридотних новин або пнуться з порадами.
Але, мабуть, хтось у цім світі не хотів, щоб я помер від передозування чужими турботами.
І за щасливим збігом обставин це був... я сам.
Трохи крутнувшись на стільці, я зупинив на собі шефів погляд.
Очі просякли тривогою, так що наче сам біль проступив на лиці.
Шеф питає, це виразка?
Каже, що в цьому ганделику має бути пігулка.
Я заперечно хитаю головою.
То, може, це печія?
Ні, знов кажу я.
І хоч мені кортить сказати, це аванс, я кажу правду: здається, що не вимкнув праску...
Бгай дає мені тридцятку (мало) на таксі, мовляв, сам не маю часу підвезти, за півтори години приїздить із Харкова вагітна донька.
І насамкінець видобуває з кишені картатого блейзера приготовані гроші — тисячу двісті гривень за мою ненаписану книжку.
Найперше була книга про радянських геві-металістів, планована як збірка документальних фактів у публіцистичній оправі, а насправді — справжнісінька вигадка, як і самі геві-металісти в совку.
Потім було щось про Китай і писемність.
Цей твір і справді-таки був публіцистичний, але такий нудний, що його враз уподобали редактори двох видавництв і після недовгих перемовин, братання та кавової церемонії видали спільно.
За третім разом я подивував світ дитячими розвивальними оповідками, бо захотілось утнути щось насупротив попереднім белетристичним потугам.
Як я й гадав, оцю книгу точно вподобають.
Десь на книжковому ярмарку, мабуть, наприкінці ще тієї весни, я відгріб зо-о-о-овсім трохи грошви, коли спродав картатому Бгаєві всю “свою дитячу серію”.
Після того мені замовляли багато чого — редагувати творива якихось неформалів (на жаль, імена не затямив), укладати збірку диктантів для вчителів, дописувати в газету про культурне життя Павлограда, римувати “Джилі” та “хвилі” для реклами автосалону...
Аж ось мій “шеф” згадав, що я ще й письменник, і доручив писати книгу про націю, а точніше про борщ.
Тобто грантодавці з австралійської діаспори були виписали гроші саме під національну ідею, а вже в нашому видавництві покмітили додати книзі комерційної привабливості, обравши кулінарну тематику.
Отже, борщ як об'єднавча страва та справжній символ України, а з огляду на польський barszcz — ще й такий собі натяк на прагнення вступити до Європейської Спілки.
Від Карпат аж до степів донецьких...
Пахтить борщем і йдеться до єднання нашої нації.
