Текст: Олександр Циба
НОТАТКИ НА БЕЗПЕЧНІЙ ВІДСТАНІ
…Цілий день я швендявся мокрим, осіннім холодом, бовтався в багнищах власного розуму.
Совісно тримався в руках, намагався впоратись сам, та де там…
Вже ближче до вечора знайшов бар і вгасив кілька добрячих лонг-айлендів.
Такого ще не було: барменка довела (чи то вже донесла мене?) до готелю.
На рецепції зустрів бойфренда — той саме повернувся, завершивши власні справи.
Зранку я ще не все згадав, проте з його обличчя було зрозуміло: яскраве побачення з новим моїм «я» вдалося…
По обіді мали їхати до Берліну.
Це місто здавалось холодним, нудним й місцями досить відразливим.
Ніколи не був, але й не сильно збирався.
Така упередженість зачепила його за живе, й за п'ять годин автобаном ми вже катались там.
Зробили такий собі експрес-тур перед головною подією: походом у KitKatClub.
Ближче до півночі перевдяглись до прийнятного дрес-коду: високі чоботи, шкіряні штани і теплі светри, бо холодно.
Такий стиль припав мені до смаку, хоч і довго відчував себе ніяково.
Чи то соромно було, чи лячно — не знаю.
Десь у підсвідомості гуляло давнє відлуння «Глянь, під@раси пішли!»...
Черга тяглась тротуаром аж до рогу.
За годину, що стояли, роздивився ледь не кожного!
На їхньому тлі наш прикид здавався вбогим.
За дверима не проштовхнутись: хтось одягав свій образ, щоб зайти, а хтось знімав, щоб вийти.
Вибивайло змусив роздягнутись до пояса.
Бач, не досить відверто йому!
Втім, бойфрендові дозволив лишити футболку.
Певен, через напис «Want to fuck my boyfriend».
Довкола купка бовванів, геть як я, – розгублених, напівголих цуценят.
Видно, хто тут уперше…
За гардеробом — бар і на всю стіну «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі, змальована на порнолад.
Це ж треба бачити!
Леонардо б лайкнув, я кажу.
Стояв, витріщався, аж доки бойфренд за руку смикнув — повів далі.
А що далі йшли, то більше бачив.
Свідомість нещадно рвала всі червоні межі уяви…
Пліч-о-пліч круїзили хлопці-феї зі шкіряними крилами та канчуками замість чарівних паличок.
Явно полювали на дівчат, бо під сабвуфером танцпол-залу одна «зачарована» смачно мінетила нічного метелика.
Відчуття, наче зайшов у гримерку перед фотосесією тієї «Святої вечері».
Після того — весь басейн і кілька саун навпроти вже сприймав як належне.
Швидко увійшов в смак.
Аж доти, коли голий юнак з кільцем на члені зацінив футболку бойфренда й сів на вуха.
Виявилось — колега.
Погомоніли про наболіле, насварили Скрам і тим не кінчилось.
Його дівчина запросила в гості.
Третім.
Тоді не спитав хто ж кого і як — Досі караюсь-мучусь…
Наступного дня тим самим автобаном повернулися назад, звідти — ще півтори години літаком, і вже у Києві нас вітали «Bienvenue en Ukraine» й «Вітаємо на Батьківщині».
Хоча щоразу це звучить усе цинічніше...
Наші стосунки стали кісткою в горлі купі людей, багато ж їх передавилось з люті ще до доленосного Берліна...
Чого так і теліпало мене там.
Приходили дивакуваті повідомлення з деталями: де мене бачили, з ким і о котрій.
А якось мав дзвінок з оповіддю про те, що зі мною і всією моєю сім'єю зроблять, як знайдуть...
Пережили й це, хоча...
Кохання живе три роки, власна статистика.
Це було вже втретє, коли на третій рік усе тихо розсипалось.
Розчинилось із часом.
Красиво, терпко, драматично й нестерпно боляче.
Плакав — як не в собі.
Втратив весь сором і ходив містом у сльозах, бо...
Бо я пишаюсь, що кохав так сильно.
Як ніколи й нікого більше.
В будинку, де я мешкав, мене частенько пас якийсь тип.
Дивними збігами ми часто разом заходили в під'їзд.
Я — з бойфрендом й пляшкою гарного вина, й він — з двушкою пива.
Не надавав тому значення, а дарма…
Таким самим мокрим осіннім вечором, як і рік тому, той виродок напав на мене прямо на поверсі.
Що я зміг — впасти й закрити голову руками, допоки вже чолов'яга з квартири навпроти затяг мене всередину.
Вранці я викликав швидку, і цілий день провів у клініці.
Боліло вже не тільки в душі, а й рясно по всьому тілу.
Наступним днем заніс заяву до поліції.
Моїй люті не було меж... а ввечері передумав: «Йди забери!
Він — колишній міліціянт.
Балакав я з ним, там вава в голові.
Тобі життя не дадуть, не дуркуй!» – переконував сусід.
За кілька днів у чергового в поліції попросив заяву назад, і о, диво!
Заява й досі лежала у чергового.
«Що ж ти так необачно...
Не роби собі й нам проблем.
Тримай», – вкрай переконливим тоном похвалив мене такого ж виду тип.
Тільки той був у шортах й топлес, а цей — у формі з погонами.
Про всяк випадок, я більше нічого цінного не лишав у квартирі, документи і все, що мало хоч якесь значення, носив із собою в рюкзаку.
Аж тут, скоро за нападом, ще якийсь придурок вкрав той рюкзак прямісінько там само, де ще кров не витерли.
Жити в тому будинку стало вкрай страшно, тож приходив по півночі і йшов на світанку, щоб бодай ще раз не нарватись.
Одної ночі виніс усе, що мав, на смітник, а найдорожче впакував у дві валізи.
Впорався за годину.
Зачинив двері, викинув ключ і більше ніколи не повертався.
Дотепер звичка: мати небагато речей і тримати все у строгому порядку, аби злитись за десять хвилин, якщо треба.
Скоро, як відновив документи, вилетів назад — у Берлін.
Слідами минулого шукати відради.
«Willkommen!», – милий прикордонник штампонув паспорт.
Зеленим коридором я вийшов, наче в інший світ.
Незадовго до цього приїзду близький друг заочно познайомив мене з берлінцем, який допоміг би розібратись у місті.
З ним я пізнав Берлін куди краще, ніж у перший візит.
Почув про перше в світі гей-містечко в районі Schöneberg, перший у світі гей-журнал «Der Eigene», перші гей-демонстрації і переслідування після приходу фашистів...
Раз серед ночі, ледь не під ранок, мене в гості покликав хлопчина з Grindr.
«Зараз темно, я не знаю чи безпечно йти вулицею.
Я боюсь, чесно кажучи», – написав йому.
«Ха-ха-ха!
Схаменись, малюче!
Це Берлін, а не Афганістан», – пожартував він.
Не Афганістан, подумав собі.
І не Україна.
В мене й на це є власна статистика.
Місяць по тому випав шанс переїхати.
Серед ночі купив ледь не останній квиток, забрав в офісі ноутбук і написав листа, що кілька тижнів працюватиму віддалено.
Думав, що звільнять, до біса.
Та не це лякало, лякало прокидатись у страху і жити на валізах.
Вранці був вже у гріндерця: він запросив пожити в нього, допоки не розберусь з усім.
Не розібрався…
На все свій час.
І коли він настане, то знову піду в KitKatClub.
Загляну в світову столицю техно Berghain, похімічу в Lab.Oratory, сходжу на GMF і рейв-вечірку, врешті-решт!
Кажуть, дім не там, де народився, а там, де тобі добре.
Колись я поїду додому й більше ніколи не повернусь в Україну!
Stonewell, Газета "Кам'яна стіна"  #23- 2019, стт  30-31
