Коли я ходила в дитячий садочок, усі дівчата хотіли бути ветеринарами, всі хлопчики — космонавтами.
Обов'язково треба було знати, ким захочеш бути, коли виростеш.
От хто би знав тоді, у 1989-му, що скоро всі проходитимуть через важкі часи, що всі дідусі Леніни та хлопчики Володі Ульянови більш не будуть тобі розповідати про моральні норми.
Потім більшість знайомих (дітей інженерів) харчувалася картоплею та з дач, інколи діти ментів пригощали їх бананами і цукерками.
Чи було це мрією — сидіти над Книгою про смачну та здорову їжу, і мріяти, що манго та фейхоа зі столу з'являться на столі?
Проте діти не так заморочуються, що життя якесь не таке, весь світ навколо і так дивний та живе за дивними правилами, і ми сиділи з подружкою на сходах, чекали батьків з роботи і мріяли про різні дивовижні речі: про чарівні палички, про дім на Дніпрі на 20 кімнат, а навколо роботи, про джинів та чудовиськ і трішки про Алена Делона.
Тоді коли питали, ким-хочеш-стати-коли-виростеш, я казала, що хочу бути художником.
Художники можуть мріяти і їх не лають, коли вони сидять і дивляться на красу, не змушують бути практичними, не відривають від цікавих книжок.
У старшій школі уже ніколи було дуже мріяти, хоча трошки ще хотілося.
Треба було терміново вирішувати, куди йти вчитися.
Подружка пішла на кулінара, бо її мрія про хімічний факультет закінчилася на екзаменах, а боротися за неї вона не стала — краще було отримати професію зараз, як казали їй батьки.
Я хотіла йти на художника-аніматора, потім в книжкову справу.
На щастя, тямущі родичі розповіли мені, як там усе інакше, ніж мені мріялося, і що грошей там не заробиш,  тож я пішла вчити програмування в університет.
На залишках того дитячого романтизму ще працювала в геймдеві кілька років.
Можна сказати, що мрія здійснилася: увесь день працюєш із красивими речами (код красивий) і твориш таку собі цифрову магію, без усяких джинів та чарівних паличок.
І все можливо, якщо дуже сильно захотіти.
