Той здригнувся,  повернувся, але заспокоїв себе думкою, що професор міг також дізнатися його ім'я та прізвище з якихось газет.
А професор прокричав, склавши руки рупором:
- Чи не  буде ваша ласка, я дам зараз розпорядження надіслати телеграму вашому дядечку у Київ?
І знову стрепенуло Берліоза.
Звідки цей божевільний знає про існування дядечка у Києві.
Адже про це точно в жодних газетах не було сказано.
А чи не має рацію Бездомний?
А що як ці документи — «фільчина грамота»?
Що за дивний типок.
Телефонувати, телефонувати.
Зараз же потрібно зателефонувати.
Йому швидко пояснять.
І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Тут біля самого входу до Бронної з лавки назустріч редакторові підвівся точнісінько той самий громадянин, який тоді при сонячному світлі окреслився із густої спеки.
Лише зараз він був уже не легкий повітряний, а звичайний, із плоті та в період смеркання Берліоз чітко розгледів його вусики, схожі на куряче пір'я; маленькі оченята, іронічні та напівп'яні, а штанці у клітинку, були підтягнуті так високо, що було видно брудні білі шкарпетки.
