На спотвореному обличчі Крисобоя не було ні втоми, ані незадоволення, і здавалось, що велетень кентуріон сповнений сил ходить так весь день, всю ніч і ще день, — словом, стільки, скільки буде потрібно.
Все так само ходить, поклавши руки на важкий з мідними бляхами пояс, все так само суворо поглядаючи то на стовпи зі страченими, то на солдатів у ланцюгах, усе так само байдуже відкидаючи носком волохатого чобота вибілені часом людські кістки чи дрібний кремінь, що потрапляють йому під ноги.
Та людина в капюшоні розмістилась неподалік стовпів на триногій табуретці і сиділа в благодушній нерухомості, зрідка, проте, від нудьги прутиком розколупуючи пісок.
Те, що було сказано про те, що за ланцюгом легіонерів не було жодної людини, не зовсім правильно.
Одна ж людина була, але просто не всі її бачили.
Вона розмістилася не на тому боці, де був відкритий підйом на гору і з якого було найзручніше бачити страту, а в північному боці, там, де пагорб не був пологий та доступний, а нерівний, де були і провалля, і щілини, там, де, вчепившись у щілині за прокляту небом безводну землю, намагалось жити хворе фігове деревце.
