— Ох, як страшно! — верещать різнокольорові дівиці.
— Ох!
Це жахливо!
— Mesdames, спостерігайте! — кричу я їм.
— Час дорогий!
А сам я поспішаю виміряти діаметр...
Згадую про корону, шукаю очима пораненого офіцера.
Він стоїть і нічого не робить.
— Що ж це ви? — кричу я.
— А корона?
Він знизує плечима і безпорадно вказує мені очима на свої руки.
У бідолахи на обох руках повисли різнокольорові дівиці,туляться до нього від страху і заважають працювати.
Беру олівець і записую час із секундами.
Це важливо.
Записую географічне положення пункту спостереження.
Це теж важливо.
Хочу визначити діаметр, але в цей час Машенька бере мене за руку і каже:
— Не забудьте ж, сьогодні об одинадцятій годині!
Я забираю свою руку і, цінуючи кожну секунду, хочу продовжити спостереження, але Варенька судорожно бере мене під руку і притуляється до мого боку.
Олівець, скло, креслення — все це падає на траву.
От дідько!
Пора вже, нарешті, зрозуміти цій дівчині, що я дратівливий, що я, роздратувавшись, стаю божевільним і тоді не можу за себе відповідати!
