Як людині, яка ніколи не курила тютюну, мені важко уявити, щоб якась моя історія купівлі сигарет вартувала б того, аби нею поділитися.
Хай там як, коли місце подій — Куба, сигарети — не сигарети, а кубинські сигари, і настрій — тільки б вляпатися в якусь пригоду — всі попередні уявлення перестають бути чимось виправданим.
Ідея сувенірів з Куби для друзів ніколи не мала двох варіантів.
Везти каву — проблемно через обмеження на вагу єдиного рюкзака.
Ром — взагалі нереально, враховуючи відсутність сумок, окрім ручної кладі.
А коробка сигар — і за габаритами, і за масою, і за можливістю поділити її на велику кількість людей — ідеальний варіант.
Не маючи жодного досвіду у виборі хороших сигар, я від самого початку вирішив консультуватися в офіційних маркетах.
На щастя, таких у Гавані не бракує.
Там тобі хорошою англійською грамотно пояснюють важливі деталі щодо “міцності”, формату (співвідношення довжини, діаметра і ваги), характеристики процесу горіння.
На Кубі можна придбати понад сорок форматів, тому кваліфікована консультація — невіддільна частина процесу придбання сигар.
Інша річ — ціна.
250CUC (1CUC ~= 1$) за обраний формат (25 шт у коробці) — це дещо більше, ніж я планував витратити.
10$ за сигару — це лише трішки дешевше, ніж цю сигару можна придбати в Україні у невідомих перекупників.
Після кількох невдалих спроб знайти прийнятнішу ціну, в передостанній день у Гавані я дав собі трохи спокою і вже за традицією вирушив на набережну Malechon.
Шукати нових співрозмовників мені було набагато легше, тож уже за десять хвилин після початку прогулянки нові друзі передавали мені пляшку з ромом.
У мене не було наміру знову гратися у свої психологічні ігри аби здобути нову історію цікавих персоналій.
Тому розмови точилися на цілком буденні теми, серед яких — і злощасні сигари.
Перейнявшись моїм розпачем щодо ціни, Ніколас та Естебан запропонували зустрітися завтра на цьому ж місці, звідки вже вони проведуть мене до людей з прийнятнішими пропозиціями.
Останній день подорожі вже був запланований, та і значної довіри ці хлопці не викликали, тому я люб’язно відмовився.
Проявивши адекватне розуміння ситуації, новоспечені консультанти натомість поділилися методом, що допоможе придбати мені сигари втричі дешевше і без них.
Суть ідеї дуже проста.
Щодня на тютюнових фабриках Гавани відбуваються крадіжки цілих ящиків із сигарами, які потім перепродуються вдвічі, а то і втричі дешевше за ціну у маркеті.
На офлайнових картах Maps.
Me Ніколас позначив мені локації двох таких фабрик, які мають офіційні маркети при виробництві.
Але замість іти в цей маркет, потрібно зупинитися біля входу і почекати менш ніж п’ять хвилин.
До тебе обов’язково підійде хтось, хто запропонує купити сигари.
Далі — справа за малим.
Наступного дня о 14:00 я стояв навпроти входу в маркет біля однієї із зазначених фабрик.
Знадобилося близько двадцяти секунд, аби підозрілого виду тип підійшов і тихо запитав, чи не хочу я купити сигар, рому або кави?
Звісно, я ж за цим і прийшов.
Поки ми йшли між старими гаражами в невідомому мені напрямку, важко було не задуматися над доцільністю мого плану.
Роздуми перервав шум, спричинений відкриванням іржавого дверного замка.
Ми ввійшли в погано освітлений гараж.
Картина нагадувала гангстерські фільми.
Приміщення вщерть закладено ящиками із краденим товаром.
В одному з кутів — пластиковий столик із маленьким чорно-білим телевізором, недопалки сигар, відкрита пляшка рому та дві склянки.
На стільчику поряд зі столом — чоловік у брудному комбінезоні, зі старим телефоном марки Nokia, жваво веде з кимось бесіду ламаною англійською.
Помітивши мене, “підприємець” згорнув рукою недопалки зі стола, піднявся зі стільця і запропонував мені сісти.
Дограючи впевненого покупця до кінця, я без вагань погодився на його пропозицію.
На наступну пропозицію рому я не пристав.
Не через брудні склянки, ні.
Намагався дотримуватися сюжетної лінії “спочатку — бізнес”.
Вислухавши пояснення того, які саме сигари шукаю, чоловік, з яким я прийшов від фабрики, зняв декілька ящиків з-під стіни і витягнув звідти ту саму упаковку “Romeo y Juliet”.
Прозвучало коротке “one hundred cuc”.
Настав час промови, яку я репетирував усю дорогу, поки ішов до фабрики.
Говорив повільно та виразно, акцентуючи увагу на обраних словах.
Попри не надто комфортні умови, вдавалося, як на мене, зовсім добре.
— Я знаю, що ціна цієї коробки — 70CUC.
Детальні розцінки на різні формати сигар мені пояснили добрі друзі із місцевих, — і підтвердив свою інформацією кількома прикладами “реальних” цін для різних форматів та виробників сигар.
— Я можу дати вам 70CUC за коробку, або піти на іншу фабрику.
Мій упевнений спіч не справив анінайменшого враження на цих бувалих бізнесменів.
Тож наступні кілька хвилин ми сперечалися щодо ціни.
Прийнявши, зрештою, мою непоступливість, дилери погодилися на 70CUC.
Коробку опечатали всіма потрібними ліцензіями, загорнули в папір і попросили покласти в сумку тут на місці.
Аби закріпити транзакцію, ми перехилили по склянці рому та потисли одне одному руки, після чого я залишив гараж.
Досі не вірячи в успішне завершення цієї авантюри, я ще деякий час схвильовано оглядався, чи, бува, ніхто мене не переслідує.
Але цього дня удача не мала наміру підсовувати мені жодних неприємностей.
Ця історія для мене особисто могла б не мати аж такого значення.
Проте, деякі з попередніх кубинських пригод, що передували купівлі сигар, таки посіяли в голові думку, що принцип “а чому б ні?” — не завжди має бути життєствердною позицією.
Але про кокаїнові вечірки розповім іншим разом.
