Суспільна довіра до Церкви та окремих церков в Україні
Церковна складова суспільного життя була і є важливою частиною повсякдення українців.
Окрім того, церква й надалі є гарячою темою для дебатів серед молоді та важливим рушієм впливу в політиці.
Якщо говорити про довіру до церкви та її представників, то я вважаю, що вона доволі стабільно існує в більшості населення і так само стабільно відсутня в решти, і при тому мало хто задумується над тим, що саме означає для них ця довіра.
Питання довіри в нашій країні є загалом болючим, і рівень вимог, за яких певний суспільний інститут її отримує, як на мене, доволі низький.
Якщо поглянути на те, як часто і поширено нас обманюють або ж не виконують обіцянок та нехтують законами суди, Уряд України та політичні партії, виникає скоріше питання, звідки у тієї невеликої частки людей береться до них довіра взагалі.
Проте 11.4% довіряють судовій системі, 12.3% — політичним партіям, 18.5% — уряду (Разумков Центр, 2019, 2).
Звісно, зі зміною влади, а також із доволі стрімким бажанням молодих українців узяти справедливість у свої руки та щось змінити, цей рівень довіри може помітно коливатися, що в ту, що в іншу сторону, залежно від того, з якими намірами приходять нові лиця в наведені суспільні інститути.
У складі релігійної спільноти зміни відбуваються повільніше, проте і довіра до теперішнього складу набагато вища — 60.6% (Разумков Центр, 2019, 2).
Чим це досягли та заслужили, чи взагалі результати соціальних опитувань можна назвати показником довіри?
Як це бачу особисто я, довіра до церкви полягає в тому, що людина бачить ті принципи, які сформовані Богом, втілили у життя діячі її церкви.
Це охоплює захист бідних та знедолених, чітку позицію стосовно проблем суспільства, особливо  діячів тієї самої церкви; особистий спосіб життя діячів церкви, їхні мотиви, їхню чесність та відданість справі.
Отже, довіряти церкві в моєму розумінні — вірити в те, що вона є моральним авторитетом для мене, що не є правдою для усіх жителів України, згідно з дослідженням центру Разумкова.
Загалом, моя довіра моїй церкві, тобто УГКЦ, доволі низька, хоча я бачу помітні переваги її над іншими в перелічених пунктах.
А рівень моєї особистої віри, хоча теж низький, не пов’язаний напряму з рівнем довіри цієї інституції.
Щодо українців, то задокументував Центр Разумкова, що рівень їхньої довіри до церкви помітно високий (70-60%) вже протягом 18 років, хоча існує тенденція до повільного його зниження.
Згаданий раніше показник віри в неї, як у моральний авторитет, становить 45% у 2018 році, тоді як довіра  — 59.8%.
Отже, жителі України ставлять відмінні від моїх вимоги до інституту церкви.
Також доречно глянути на відсоток вірян— 71.7% у 2018 р.
Як правильно, на мою думку, зауважив Протоієрей Георгій Коваленко в Аналітичному центрі УКУ в Києві в червні цього року [3], дехто змішує поняття довіри та віри в одне, і висловлює свою довіру чи недовіру на основі власних релігійних переконань.
З огляду на такі міркування, важко отримати достовірну інформацію про довіру української спільноти церкві, навіть коли є опитування цієї ж спільноти на руках.
Проте якщо додати до цих високих цифр ще той факт, що українці продовжують з року в рік відвідувати церкву, довіряти їй такі процеси, як похорони, хрещення, причастя і тому подібне, можна побачити, що вони активно підтримують стосунки з церквою.
Чи це відбувається тому, що затята традиція важко виходить з нашої крові, чи тому, що ми продовжуємо шукати в Бозі та тих установах, які надають нам певного роду зв’язок із Ним, спасіння і сенс життя, сказати також важко.
Якщо люди визначають церкву надійною тому, що вона надає їм послуги, які від них вимагає традиція, тоді достатньо підтримувати якість цих послуг, і довіра залишатиметься вищою за половину.
Проте, якщо люди хочуть бачити в церкві їхній шлях до спасіння, і хочуть знати, що церква робить усе, щоб досягти цього спасіння та допомогти це зробити іншим, це стає ближчим до питання морального авторитету, який, як видно в опитуванні, дещо нижчий від так званої довіри.
Якщо розглядати відсотки довіри до конкретних церков, то вони помітно менші, ніж довіра загальна, що очікувано в країні з такою різноманітністю церковних інститутів.
Проте дані з опитувань Центру Разумкова (2018) показують, що спромоглись отримати та підтримати довіру людей такі церкви, як УПЦ-КП, УПЦ та УГКЦ.
Варто зазначити, що УГКЦ сконцентрована на Заході, довіра до УПЦ — на Сході, а УПЦ-КП довіряють також ті люди, що називають себе “просто християнами” або православними без обраної інституції.
Цікавим також є те, що 27% висловили загальну недовіру церквам, проте лише 20% визначились із тим, що взагалі не змогли знайти конкретної церкви, якій довіряють.
На основі цього можна припустити, що деякі українці мають довіру до своєї єдиної, але настільки сильно не довіряють усім іншим, що це затьмарює загальну довіру.
Повірити в таке доволі легко, адже цей поділ, який існує в Україні, доволі легко може поляризувати жителів, особливо в випадку УПЦ-КП та УПЦ-МП.
Що також не дивує, то це те, що УПЦ-МП не спромоглась отримати довіру у тих, хто проголошує себе належним до неї (69% належних довіряють їй, тоді коли УГКЦ та УПЦ-КП довіряють 90% їхніх вірян) [2, 25].
Цілком імовірно, що такі показники пов’язані з напруженими стосунками з нашим сусідом Росією, адже довіра росіян православній церкві вища, ніж в Україні, — 68%[4].
Хоча, знову ж таки, про складники довіри росіян їхній церкві також варто розмірковувати, перш ніж використовувати цю довіру, як показник чого-небудь.
У підсумку, питання довіри до церкви є хитким із багатьох причин.
По-перше, в такій країні, як наша, отримати довіру, здавалось би, надзвичайно легко, адже стандарти в нас доволі низькі.
Проте, щоб оцінити цю довіру, варто поговорити з опитуваними жителями про те, чим вона для них є.
На мою думку, щоб розпочати будувати довіру, достатньо одного відданого священника, проте щоб її зберегти, потрібно, щоб кожен причетний до церкви втілював бодай половину тих принципів, про які він говорить, а люди розуміли, що очікують від своїх стосунків з церквою.
