Авторська інтерпретація образу Б.-І. Антонича в романі «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича
Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів”, виданий у 2003 році, відомий підвищеним інтересом до нього критиків.
Але інтерес цей супроводжувався швидше обуренням та незадоволенням, які були викликані головним чином специфічною авторською інтерпретацією образу класичної постаті в українській літературі — поета і письменника Богдана-Ігоря Антонича.
За стандартним уявленням масового читача про поета, підкріпленим спогадами про нього багатьох його відомих знайомих, Б.-І.Антонич мав характер досить типовий для всіх видатних літераторів України: він був тихим та скромним, ерудованим, повністю відданим освіті та літературі, дотримувався високих моральних настанов і не мав жодних  недоліків, які властиві усім людям.
Логічно, адже якщо нація обирає собі менторів, то вони мають бути ідеальними — зразком для наслідування.
Ю. Андрухович у творі й сам визнає популярність такого зображення поета, але швидко відкидає його як не що інше, ніж “наївне і спазматичне намагання того ж таки галицького театру захистити свої звичаєві вартості, згідно з якими великий поет просто не може не бути першим студентом, у противному разі звідки б узялась його поетична велич?”
Натомість Ю.Андрухович має свою версію біографії Б.-І. Антонича.
Він перевертає цей образ із ніг на голову, показавши поета таким собі розкутим, веселим, молодим бунтарем, що час від часу заглядає у шинки, позбавляє дівчат честі і не має почуття сорому.
Ствердження такого образу поета досягається за допомогою досить детального змалювання відповідних подій.
По-перше, Б.-І.Антонич кілька років крутив роман із власницею будинку, в якому мешкав, а після завершення їхньої інтимної близькості, користувався її прив’язаністю до себе, щоб продовжувати жити в тому самому будинку.
Далі, автор переходить до “пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько бандитських кублах”, “цілодобових вакханалій”, одну з яких герой закінчує “повиснувши на підніжці першого світанкового трамваю”.
І нарешті, мабуть, найприголомшливішийшокуючий елемент оповіді — кохання поета до тридцятирічної повії Фанні, яке змусило його піти на самогубство заради того, щоб не одружуватися зі своєю нареченою.
Хоча Ю. Андрухович у своєму описі Б.-І.Антонича і спирається на начебто спогади Ярослава Курдидика (українського письменника і журналіста XX ст.), загальноприйнятою є думка, що автор насправді вигадав усю біографію поета.
Зокрема, критик Микола Ільницький вважає, що скандальний домисл було додано задля епатажу.
На мою думку, Ю. Андрухович зважився на цей крок не для того, щоб штучно створити інтерес до роману, викликавши у читачів обурення.
Навіть більше, на мою думку, він не має нічого проти самого Б.-І.
Антонича і не намагається принизити його честь.
Зважаючи на те, що автор згадує галицький театр, зокрема його “намагання … захистити свої звичаєві вартості”, можна зробити висновок, що він просто намагається відкрити очі читачеві на реальність ідеальних образів, які є такими популярними в українській літературі.
Справді, під час її вивчення у середній школі, поети та письменники, з якими ознайомлюють учнів, завжди вимальовуються ідеальними.
Вони усі були “першими студентами”, людьми високої моральності й честі, і навіть той самий Павло Тичина, який здався і почав працювати у напрямі соцреалізму, насправді не зрадив cвого народу і самого себе, а був зламаний радянським режимом (бідний).
Суть радикальної зміни образу Б.-І.Антонича у творі — показати, що письменники не є якимись божественними створіннями, їм властиві усі ті самі недоліки й вади, що і звичайним людям.
Зрештою, якби поет і був таким, яким його описує Ю. Андрухович, чи перекреслило би це його талант та геніальність його творчості?
Іншим елементом, який стверджує цю тезу, є образ Ярика Волшебніка, зокрема, та сцена, де він знаходить труп Карла-Йозефа у річці.
Тут він не бачить чогось жахливого і не відчуває жалю — натомість він уявляє, яким би це було прекрасним і трагічним кадром, якби це зняти на камеру.
Ярик Волшебнік не є дуже інтелектуально розвиненою особою, але очевидно, що він має підсвідомі здібності до мистецтва кінематографу.
Отже, я вважаю, що не завжди корисно так тісно зв’язувати написане і того, хто його написав.
“Гірший творець” (у плані особистості, а не вміння) не означає “гірша творчість”.
Тому, на мою думку, така бурхлива реакція на інтерпретацію образу поета Ю. Андруховичем не є виправданою, навіть враховуючи той факт, що це цілковита вигадка.
