— Браво!
Молодець.
— Дуже дякую.
Ви не забилися?
— Ні.
Тримайте.
— Дякую.
Ця парасолька з готелю.
— Був радий допомогти.
— Тату, що дарма я так розкричалася?
— Пусте.
Він теж зупинився в готелі.
Ти матимеш шанс йому подякувати.
Що з тобою?
— Нічого.
Там юнак, що впіймав нашу парасолю.
— А. Схоже, він тут сам.
— Я, мабуть, піду.
— Не йдіть.
Я щойно стояла біля струмка
і подумала: загадаю бажання, щоб ви тут з'явилися.
Ви зовсім не змінилися відтоді, як ми бачилися.
Я пам'ятаю вас таким самим.
Ми були такі вдячні вам після землетрусу.
Я все хотіла знайти вас і подякувати.
— Що?
То були ви?
— Мене звати Наомі Сатомі.
— Джіро Хорікоші.
— Усе гаразд?
— Так.
— Знаєш, Кіну знайшла твій дім за два дні до свого весілля.
Вона навіть заплакала з радощів.
Для неї ти був справжнім принцом.
— Принцом?
— Так.
Казковим принцом на білому коні.
— Парасоля протікає.
— Ну і нехай.
Треба розповісти Кіну.
Уявляєш, у неї нещодавно народилися двійнята.
Такі чудові малюки.
— Твоя картина промокла.
— Справді?
Нехай такою і лишається.
На пам'ять.
— Дивись, дощ майже перестав.
— Так.
— Це ж треба.
А тут сухо.
— Дивися.
Ти бачиш?
— Я вже й забув, що буває веселка.
Як все ж таки добре жити?
— Ходімо.
Тато, мабуть, хвилюється.
А от і він.
Татусю!
Ходімо, Джіро.
Я вас познайомлю.
— Доню, ти ж уся промокла.
— Пусте.
Тату, цей юнак мене врятував.
Це пан Хорікоші.
— Хорікоші.
— Сатомі.
Знову вам моя дочка завдала клопоту?
— Тут не зайнято?
— Та ні.
— Німецькі сигарети.
Це остання.
Дуже шкода.
— Розумію.
У мене був схожий випадок із сигаретами.
— Ви бували в Німеччині?
У Дессау, так?
— Ви, мабуть Шерлок Холмс, так?
— А ви — інженер?
І ви весь час читаєте журнали.
Про німецькі літаки.
Всі японські інженери їздять в Дессау.
— Ваша правда.
— У професора Юнкерса неприємності.
— Які саме?
— Свариться з урядом.
Довго не протягне.
— З яким урядом?
Гітлера?
— Всі нацисти бездушні тварини.
А тут просто пречудово.
Комарів немає.
Спеки немає.
Зелень смачна.
Чудове місце, щоб забути про неприємності.
Пригощайтеся.
Щоправда, це японські.
— Дякую.
— Чудова ніч.
— Томас Манн, "Зачарована гора"?
Прекрасне місце, щоб забувати.
Напали на Китай і забули.
Насаджали маньчжурських маріонеток і забули.
Вийшли з Ліги Націй і забули.
Весь світ зробити своїм ворогом і забули.
Японія злетить у повітря.
До речі, як і Німеччина.
— Німеччина знову розв'яже війну?
— Так.
Якщо її не зупинити.
— Перепрошую, що примусив чекати.
Річ у тім, що Наоко захворіла.
Її лихоманить.
Боюся, вечерю доведеться скасувати.
— Звісно.
Я розумію.
Перекажіть їй, щоб одужувала.
— Скоро приїде лікар.
Я мушу йти.
"Хто бачив коли-небудь вітер?"
"Ні я не бачив, ні ти."
"Та коли це листя тріпоче, він пролітає крізь".
Нехай же вітер розпростає ці крила…
і принесе їх тобі.
— Це ти, Джіро?
— Наоко!
— Тримайся!
— Чудово, впіймав.
— Браво!
— Як ваша дочка, одужує?
— Дякую.
Їй значно краще.
— Вітаю.
— Це чарівна гора.
Тут всі одужують.
— Може, й так.
— Коли цей юнак приїхав, він був дуже похмурий.
— А тепер — радісний.
— Закоханий.
— Так.
— Літня закоханість швидко минає.
Зійдеш з гори й забудеш про гору.
— Тільки не я.
— Кого ти маєш на увазі?
Часом не мою дочку?
— Так, це Наоко.
І ми просимо вашого благословення.
— Але…
Як же це…
— Тату!
Я б хотіла долучитися до цієї розмови.
— Яка краса.
Та спершу дещо важливе.
Я хочу тебе попередити.
— Про що?
— Два роки тому моя мама померла від туберкульозу.
І у мене знайшли цю хворобу.
— Але я кохаю тебе з того дня, як ти врятувала мого капелюха.
— А я з того дня, як мені тебе приніс вітер.
— Ти станеш моєю дружиною?
— Так.
І повір, я неодмінно вилікуюся.
Ти почекаєш до того часу?
— Звісно.
Я готовий чекати на тебе сто років.
— Вітаю.
— Він — чудовий хлопець.
А ваша дочка просто красуня.
Це літо — хороше літо.
— Джіро, я тут!
— Хонджьо!
— Коли повернувся?
— Позавчора.
А тут така спека!
Ну от, поглянь.
— Красень.
— Чудово.
Модель експериментальна.
Тож вигадую, що бажаю.
Звісно, доки не полетить, хвалити зарано.
— Ні, цей полетить.
Здійнявся вітер.
Хонджьо ти японський Ахілес.
Ти наздогнав та перегнав черепаху.
— Мої літаки — дитячі іграшки.
— Хочеш підкину ідею?
Я у своєму проєкті впровадити ще не встиг.
Для фюзеляжів краще використовувати болти з пласкими голівками
Це знизить опір повітря.
Клапани для пального краще забезпечити кришками на петлях — це спростить обслуговування.
Можна обійтись навіть без гвинтів, пружини буде достатньо.
— Джіро, блискуча ідея.
І проста, як Колумбове яйце.
— Забирай.
— Дякую, але зараз не можу.
Втім креслення візьму.
Коли ти реалізуєш це у своїх проєктах, тоді і я скористаюсь.
— Я тебе зрозумів.
— Тож не гай часу.
Я чекаю.
— Джіро!
Ти тут?
— Це пан Курокава.
— Джіро! — Я!
— За мною.
— Бувай.
Дякую.
Заходь у гості.
— Сідай за кермо.
— Тебе розшукує військова поліція.
— Хто?
— Відділ боротьби з інакодумцями.
— Шукають мене?
— Я сказав їм, що ти у відрядженні.
Вдають, що поїхали.
Нас не обдуриш.
Сьогодні залишаєшся тут.
Роботу тобі принесуть.
— Але за що?
Навіщо я їм потрібен?
— У мене вже кількох друзів туди забрали.
І жоден гадки не мав "за що".
Заходьте.
Перепрошую.
Привіт.
Ось ваші речі.
Більше нічого не треба?
— Ходіть та забирайтесь.
— Джіро, тобі посилка!
— Тестовий зразок фланця.
— Яка краса!
Нам би такий рік тому.
Що скажеш, Джіро?
— Цього разу плашка вийде серйозніша.
Не якесь там каченя, а ціла качка.
— І вона нестиме золоті яйця?
— Пане Курокава, що скажете?
— Що тут скажеш?
Легка зараза.
Дюралюміній — чудовий матеріал.
А тепер всі до роботи.
— Хвоста наче немає.
— Обійшлося.
— Джіро, тобі краще зникнути на кілька днів.
Потім я знайду спосіб тебе прикрити.
Сховайся у мене вдома.
— Я не проти та спершу маю заїхати додому.
Я чекаю листа.
Не можна, щоб його побачили.
— В жодному разі.
Поліція прочитає все твоє листування.
— Але це лист від моєї нареченої.
— Це варварство.
Таке не повинно відбуватися у сучасній країні.
То ти заручений?
— Наш Джіро — теж людина.
— Мої вітання.
Думає, що Японія — сучасна країна!
— Нічого смішного.
— А нам і не смішно.
Поліція вже риється у твоєму домі.
Нехай читають твої любовні листи скільки завгодно.
У твоїх руках створення нового літака для нашої армії.
Не хвилюйся, компанія тебе захистить.
Доки ти будеш їй потрібен, звісно.
Тож працюй, не відволікайся.
— Я невимовно сумую за тобою.
Пан Касторп поїхав так раптово.
Чому вони його шукають?
— Я молюся, щоб він спокійно повернувся на батьківщину.
— Пане Джіро, вас до телефону.
— Іду.
— Це тут.
— Дякую.
— Алло?
— Джіро, це я.
Тобі надійшла телеграма.
— Що?
— Консьєрж з твого будинку занепокоївся та приніс її мені.
Таке, надійшла два дні тому.
— Зачитай її, будь ласка.
— Можна?
— Так.
— "Наоко… кровотеча в легенях…
Приїдь, щойно зможеш.
Сатомі."
Алло, ти слухаєш?
— Так.
Дякую за дзвінок.
— Стривай!
Все гаразд?
— Як найшвидше дістатися Токіо?
— Дістатися Токіо?
— Так.
— Мені треба туди якнайшвидше.
— Секунду.
Якщо опівдні сядете на автобус, устигнете на експрес о першій.
Я відішлю когось на станцію затримати автобус.
— Джія!
Це ти!
— Пробач, що так пізно.
— Заразишся.
— Ти така гарна.
— Я кохаю тебе.
— Джіро?
Зайшов через сад?
— Заходьте.
— Тату дивись, Джіро приїхав до мене.
— Але він має одразу ж повертатися.
— Наступного разу обіцяю зайти через парадний вхід.
— Але через сад веселіше.
— Добре, як скажеш.
Бережи себе, коханий.
— Ти теж.
— До побачення.
— Я проведу.
Останній потяг?
То поквапся.
— Усе так серйозно?
Як шкода, що я не можу бути поряд.
— Ти повинен працювати.
Це найкраще, що може зробити чоловік.
Іди.
Він поїхав.
Ти плачеш?
— Тату, я хочу поїхати в санаторій, як мені радив лікар.
— Але як ти будеш сама в такому сумному місці?
— Я хочу одужати.
Я хочу жити разом з Джіро.
— Гаразд.
Устиг і добре.
Рада директорів чекає на тебе.
Що скажеш?
— Зроблю все, що зможу.
Далі клієнти: моряки з морфлоту.
Я докладу усіх зусиль.
— Ти їх навіть не слухав.
— Справді.
І від цієї ідеї довелося відмовитись.
— Допізна засиділися.
— Так, Джіро проводить семінар.
— Ми спробуємо впровадити новітні технічні розробки.
Погляньте.
— Висувне шасі!
Для швидкості у 270 вузлів без цього не обійтись.
— 270 вузлів?
П'ятсот кілометрів на годину!
Але моряки забажали лише 220.
Така швидкість застаріє вже завтра.
Навантаження 120 кілограмів на квадратний метр.
Щоб зменшити опір повітря треба впроваджувати новітні розробки з механізації крила.
Як передкрилки, так і розрізні закрилки.
— Так!
Чом би й ні?
Коли починаємо?
— Однак, машину це зробить важчою.
Без кулеметів було б іще прийнятно, а так…
Тому я й відклав ці ідеї до наступного проєкту.
— Прекрасно.
Просто блискуче.
— До чого він хилить?
— Наші двигуни не справляються.
Отже, завдання: розробити легкий та міцний фюзеляж.
І прибрати з поверхні усе зайве, щоб зменшити опір повітря.
Це буде цілометалева конструкція без жодної дерев'яної деталі, що не має аналогів у світі.
— Можна спитати?
— Пане Хірояма, прошу.
— Це інженер з відділу виробництва, пан Хірояма.
— Дуже приємно.
— Він розповість про нові закрилки для фюзеляжу.
— Я вважаю, що можливо збирати фюзеляжі потрібної міцності за допомогою металевих заклепок.
— Про що це він?
— Про опір повітря.
Заклепки вже застосовують в усьому світі.
Збиратимемо фюзеляжі повністю на заклепках.
— Запитання!
— У мене теж є питання!
— Маю сказати, це дуже цікаво.
Так натхненно.
Пане Сатомі, вам лист.
— Так, дякую.
— Пане, дзвінок.
— Нехай передзвонять пізніше.
— Але це терміново.
— Алло?
Вибач, що не дзвонив.
— Так.
Так.
— Джіро!
Милий!
— Слава Богу.
Тепер усе добре.
Що б я робив, якби не знайшов тебе?
Як ти?
Іти можеш?
— Ходімо.
Я хотіла лише побачити тебе і назад.
Не їдь.
Житимемо тут.
— Яка красуня.
— Мене звуть Наоко.
— То он ви яка, Наоко.
— Джіро, це ти?
— У нас до вас велике прохання.
Любий, хіба ти не згоден?
— Кімнат вистачить усім…
але щоб неодружений чоловік та жінка жили разом — такого я допустити не можу.
— Ми негайно одружимось.
— Пане Курокава, пані Курокава будьте нашими свідками.
— Просто зараз?!
Вночі?!
— Любий, але ж це так романтично.
— Наоко так хоробро втекла із санаторію.
— Тато вже благословив нас.
В санаторії я теж попередила.
Не відмовте.
Думай, любий.
А нам треба підготуватися.
— Наоко, ходімо.
— Не хвилюйся.
Він у мене все життя такий.
Якщо вона справді тобі дорога, ти маєш негайно повернути її в гори і бути поряд із нею.
— Але тоді доведеться відмовитися від літаків.
Я не зможу.
— Зараз у тобі говорить не кохання, а егоїзм.
— У нас із нею немає часу.
Ми прийняли рішення.
— Он воно як.
— Гаразд.
Все буде по-справжньому.
— Ідуть!
Ідуть!
Вони тут.
— Слухай!
Ця юна, прекрасна, діва покинула все і прийшла сюди з-за гір, щоб зустріти свого коханого.
— Чую тебе!
Цей чоловік не має нічого.
Та якщо він любий тобі…
Він… коротше — хай заходить.
— Нехай же наші закохані привітають одне одного.
— Ти така гарна.
— Пані Курокава, дякую.
Немає таких слів, щоб висловити всю вдячність за тепло, яке ви нам подарували.
Ми ніколи не забудемо вашої доброти.
— Дівчинко, ми щасливі, що ти зустріла такого чоловіка, як Джіро.
Ти згоден?
— Так-так.
Здоров'я молодим.
Вітаю!
— Дуже втомилася?
— Мені здається, що все це уві сні.
І кімната обертається.
— Не хвилюйся.
І спробуй заснути.
Іди до мене.
— Але ти…
— Іди.
— І що я бачу?
Брат, як завжди, спізнюється!
— Зовсім забув, що ти маєш прийти.
— Зрадник.
— Вітаю тебе.
Ти стала лікарем.
— А я брата з одруженням.
Найщиріші вітання.
— Я приїхала подякувати сім'ї Курокава за все, що вони зробили для нас.
Ну і як вони?
— Нарешті заснули.
— Ти бачила Наоко?
— Так.
Брате, Наоко тепер зовсім сама.
Що ти збираєшся робити?
Не кидай її!
її хвороба значно гірша, ніж ти сподіваєшся.
Хоч я й стажист, але навіть я це бачу.
Поглянь на її обличчя.
Чи ти не помічаєш як вона його фарбує перед зустріччю з тобою?
— Я її так люблю.
Вона така хороша.
— Невже нічого не можна вдіяти?
— Гадаєш, немає сенсу повертати її в санаторій?
— Немає.
— Ми зараз живемо від секунди до секунди.
Кожна з яких безцінна.
— Добраніч.
Дякую, що приїхала.
— А от і я.
— З поверненням.
— Спи.
Навіщо ти встала?
— Сьогодні приходила Кайо.
Ми одразу так подружилися.
Я впевнена, що в неї попереду прекрасне майбутнє.
Наступного разу вона пообіцяла прийти до мене вже як лікар.
А ще твоя мама зшила для мене сорочку та халат.
Поглянь.
Красиві й такі теплі.
Не надто яскраво?
— Ні, добре.
Треба дещо обміркувати.
— Кісточку макрелі?
— Запам'ятала.
Якщо постаратися, можна зробити ще легше.
— Присунься до мене ближче.
Дай руку.
Я дуже люблю дивитися на тебе, коли ти працюєш.
— Якби влаштували конкурс на володіння логарифмічною лінійкою однією рукою, я б переміг.
Виходить, що кожна кісточка майже на 20 грамів легша.
— Справді?
Це ж чудово.
— На тридцятьох ми виграємо пів кіло.
— Прекрасно.
Пів кіло — це більше ніж порція на двох.
— Це ж кістки.
Було б м'ясо — з'їв би й кілограм.
Ось тобі.
А тепер засинай.
— Ти не підеш?
— Ні, не піду.
Курити хочу.
Можна я вийду?
— Ні.
Кури тут.
— Так не можна.
— Можна.
— Хонджьо, привіт!
— Я подивлюся?
— Звісно.
Як твій бомбардувальник?
— Здаю.
— Та це ж авангард якийсь.
Ну ти даєш.
Це твої славнозвісні заклепки?
Доволі шершаво.
— Я ще не закінчив конструкцію.
— Так, ти молодець.
Відключився від німців, а я все ще з ними воюю.
І все це кісточки макрелі?
Оце так.
Джіро, дозволь я теж впроваджу заклепки і кришки для паливних баків?
— Звісно.
Переробити?
— Так, мені веліли переробити лише фюзеляж.
А крила лишити, як є.
— Але ж там паливні баки?
Так, кілька пострілів і літак вибухає.
І я поки що не розумію, як його можна захистити від цього.
Японці раніше навіть не намагалися створити нормальний бомбардувальник.
Зараз треба зробити так, щоб з усіма кулеметами він скидав бомби й пролітав три тисячі кілометрів.
— І з ким же ми будемо воювати?
З Китаєм, СРСР, Англією, Голландією, Америкою.
— Тоді нам кінець.
— Ми не зброярі.
Ми просто хочемо робити гарні літаки.
— Так.
— Бувай.
Відіспися нарешті.
— Так.
І ти теж.
— Я додому.
— На все добре.
— Так.
— Ти вже прийшов.
— Я все зробив.
Подивимося, як він літає.
— Ти молодець.
Вітаю тебе.
— Бики потягли його на аеродром.
Я, мабуть, застрягну там на кілька днів.
— Ти так втомився.
— Є трохи.
— Він неодмінно полетить.
— Так, звісно.
— Без тебе я б нічого не зміг.
— Я кохаю тебе, Джіро.
— Наоко…
Скоро повернуся.
— Щасти тобі.
— Ти щось хотіла?
— Пані Курокаво, сьогодні мені значно краще.
Я хочу трохи прогулятися.
— Іди.
Але ненадовго.
— Дякую.
Вибачте, у нас в кімнаті такий безлад.
Я повернуся — приберу.
— Гаразд.
Іди погуляй.
До речі, сьогодні прийде Кайо.
Ти рада?
— Дуже.
Ну, я піду.
— Заходьте, прошу вас.
— Що це?
— Пані Курокава, вона залишила листи!
Цей мені.
Вона поїхала назад у гори.
Я повинна її повернути.
— Ні!
Стій, не треба!
Нам не можна втручатися.
Нехай вона сяде у свій поїзд.
Вона знає, що робить.
Щоб Джіро запам'ятав її такою.
— Чудово!
Я ніби знову за кордоном.
— Швидкість?
Кажіть скільки!
— Вибачте, ми перераховуємо!
— Скільки, кажіть!
— 240 вузлів.
— Двісті сорок!
— Неймовірно!
— Оце літак.
— Гей, Джіро.
Джіро!
— Прекрасна машина.
Дякую.
А, прийшов хлопчику з Японії.
Сеньйоре Капроні…
— Це поле, де ми вперше зустрілися, так?
— Так, поле наших мрій.
— Схоже на пекло.
— Трохи є, але не зовсім.
— І що ж ти зробив за ці десять років?
Ти прожив їх із користю?
— Я старався як міг.
— І тому випустив свою країну з рук?
— Дивися.
Ось він — твій Зеро.
Яка краса!
Ти добре попрацював.
Але жоден не повернувся.
— Коли є куди летіти, не треба повертатися.
Літак — це прекрасна мрія, що чекає, коли її проковтне небо…
І тут на тебе дехто чекав.
— Наока…
— Так, вона чекала на тебе весь цей час.
— Коханий, живи.
Живи…
— От і заспокоїлась.
Неначе прекрасний вітер.
— Дякую.
— Та годі, годі.
Тобі час іти.
Та час від часу заходь у гості, у мене є хороше вино.
Присвячується: Джіро Хорікоші та Тацуо Хорі
Ролі озвучували:Хідеакі Анно та Міорі Такімото
Музика до головної теми: Юмі Арай та Джьо Хісайші
Субтитри набрано з озвучки, яка була в кінотеатрах у 2013 році.
Виконавчий продюсер: Коджі Хошіно
Продюсер: Тошіо Судзукі
Автор сценарію та режисер: Міядзакі Хаяо
Кінець
