Себе Маргарита бачити не мала змоги, але вона добре бачила, як змінився майстер.
Волосся його біліло тепер при місяці та ззаду збиралося у косу та вона летіла за вітром.
Коли вітер віддував плащ від ніг майстра, Маргарита бачила на ботфортах його згасаючі зірки шпор.
Подібний до юнака-демона, майстер летів, не відводячи очей з місяця, але посміхався їй, ніби добре знайомій та улюбленій, і щось за набутою у кімнаті N 118 звичкою сам собі бурмотів.
І, нарешті, Воланд летів також у своєму справжньому обличі.
Маргарита не могла б сказати, з чого зроблено повід його коня, та думала, що, можливо, це  місячні ланцюжки та сам кінь —тільки глиба мороку, та грива цього коня — хмара, а шпори вершника -— білі плями зірок.
Так летіли у мовчанні довго, допоки і сама місцевість внизу не стала змінюватися.
Сумні ліси потонули в земному мороці та потягли за собою й тьмяні леза рік.
Внизу з'явилися і стали виблискувати валуни, а поміж них зачорніли провали, в які не проникало світло місяця.
