— Бобе, це ти? — невпевнено запитав він.
— Це ти, Джиммі Велс? — крикнув чоловік біля дверей.
—Клянусь серцем, — вигукнув прибулець, хапаючи обидві чужі руки з своїми.
— Це Боб, безсумнівно.
Я думав, що знайду тебе тут, якщо ти ще існуєш.
Ну, ну, ну! —двадцять років це довгий відрізок часу.
Старий пропащий, Боб. Я хотів, щоб ми востаннє, ще раз тут пообідали.
Як Захід ставився до тебе, старий?
— Байстрюк, він дав мені все, що я в нього просив.
Ти сильно змінився, Джиммі.
Я ніколи не думав, що ти вищий на два чи три дюйми.
— О, я підріс трошки після двадцяти.
— Справи йдуть добре у Нью Йорку, Джиммі?
