І раптом за столиком злетіло слово: "Берліоз!!"
Джаз несподівано розладився і затих, наче хтось огрів його кулаком.
"Що, що, що, що?!!" — "Берліоз!!!".
І давай схоплюватись, давай схоплюватись.
Так здійнялася хвиля горя при страшній новині про Михайла Олександровича.
Хтось копошивсь, кричав, що треба зараз же, тут же, на цьому ж місці скласти якусь колективну телеграму і негайно надіслати її.
Проте яку телеграму, спитаємо ми, і куди?
І навіщо її надсилати?
А й справді, куди?
І нащо здалась якась телеграма тому, чия розплющена потилиця стиснена в гумових рукавицях прозектора, чию шию тепер шпигає кривими голками професор?
Згинув він, і не треба йому жодна телеграма.
Всьому кінець, не будемо більше займати телеграф.
Так. згинув, згинув...
Та ми ж живі!
