"Дивовижно гидке становище! — думав він, намагаючись вдати байдужого.
— Колезький асесор з немовлям йде по вулиці!
О,господи, якщо хтось побачить і зрозуміє, в чому річ, я мрець.
Покладу я його на цей ґанок.
Ні, стривай, тут вікна відчинені, може спостерігає хто-небудь.
Куди б його?
Ага, ось що, віднесу я його на дачу купця Мєлкіна...
Купці — народ багатий і жаліслівий; можливо, ще і подякують і на виховання до себе візьмуть".
І Мігуєв вирішив нести немовля неодмінно до Мєлкіна, хоч купецька дача розташовувалася на крайній вулиці дачного селища, прямо біля річки.
"Тільки б він у мене не розревівся і не випав з вузла, — думав колезький асесор.
От же ж точно: дякую — не очікував!
Під пахвою несу живу людину, наче портфель.
Людина жива, з душею, з почуттями, як і усі...
Якщо, чого доброго, Мєлкіни візьмуть його на виховання, то, мабуть, вийде з нього якийсь такий-сякий...
Мабуть, вийде з нього який-небудь професор, полководець, письменник...
Адже все буває у світі!
Зараз я несу його під пахвою, як якусь погань, а років через 30-40, мабуть, доведеться перед ним стояти в позі "струнко"...
