Роздуми про карантин
Іноді думається, що ці місяці карантину — частина якоїсь духовної практики.
Життя кинуло нас у такі обставини, коли втрачається відчуття часу, відчуття звичного ґрунту під ногами, відчуття простору та соціальних дистанцій у всіх сенсах.
Особисто я наче вже по енному колу проходжу оті стадії, що починаються від заперечення, а завершуються смиренним прийняттям.
Іноді здається, що всі навколо сильно перебільшують значення подій, що насправді наче не дуже щось і змінилось.
А часом таке враження, що світ перевернувся догори дриґом.
Мабуть, слід питатися про досвід на карантині, заздалегідь посортувавши респондентів.
Бо карантин виступив собі калібратором.
Життя змінилося або не змінилося, залежно від фаху, стилю життя, натури, наявності дітей (і їхнього віку) та статі.
От мій чоловік — виразний інтроверт і домосид, то йому віддалена робота, хай із великою кількістю онлайн-перемовин — це ще як зона комфорту.
Така особа, що потребує живого спілкування, обіймів, зміни картинок перед очима — така, як ото я — тепер має більше причин впадати в депресію.
Карантин дуже ефективно показав стереотипні ролі жінки — яка передусім опікується дітьми, що тепер 24/7 вдома, яка тепер має більше готувати, все це поєднуючи якимось чином із віддаленою роботою.
Ці гендерні нюанси, гадаю, помітні у різних сферах, але конкретно про зниження продуктивності жінок-дослідниць писали навіть у "Nature".
Домашній режим повернув мене у самовідчуття, які були під час декрету (оце лише півтора року як із нього вийшла).
Тоді був перманентний стан «насторожі»: то треба погодувати дитину, то переодягнути, то вже пора надвір — немає можливості розпоряджатися собою і своїм часом.
Після виходу на роботу потрошки поверталось своє власне «я» — коли можна планувати час, а іноді й просто посидіти та подумати.
І от знову — ти завжди маєш бути «напохваті», бо з двома 4-річками так є.
Щойно зануришся у читання чи іншу роботу — вже комусь треба підтерти дупцю, подати обід чи загасити істерику.
І ти постійно в активному фоновому режимі радару.
Це страшенно вимучує.
Хочеться часом крикнути: набридло, що без мене валиться світ!
З іншого боку, так шкода людей, яких хвороба закрила самотніми у чотирьох стінах.
Бо ці постійні джерела крику і потреб — дітиська — вони ж і вічне джерело притульності.
А коли соціальних контактів мало, коли зась підходити ближче, ніж на півтора метра і без обіймів можна задихнутись — отоді відчуваєш справедливість всесвіту, бо за всі твої вкладання енергії він дарує тобі любовний безліміт.
Карантин повернув усвідомлення того, яким важливим є тілесний контакт.
Ми всі істоти фізичні.
Здається, я колись читала про експеримент: малих мавпенят змушували обирати між їжею та обіймами, і вони обирали друге.
Тепер всупереч усім порадам зняти маску — це вже жест особливої довіри (чи, може, глупоти?).
А в наш час віддаленої любові ми інколи забуваємо про все це.
Продовжуючи метафору із декретом, я знову пригадала, як важливо самоналаштуватися.
«Встала вранці — одягни красиві сережки», — так радила мені сестра, коли  вже світ ставав геть немилим.
А нині знов порада актуальна.
Коли не треба нікуди виходити, все одно треба причесатися, підфарбувати очі, сподобатися собі у дзеркалі.
Це як старт для нормального руху.
«Краса для самої себе» — тебе майже ніхто не бачить, але є один незмінний спостерігач — ти сама.
Якщо собі подобаєшся, то і погода за вікном приязна.
Та й тим самим робиш «часові зарубки» — новий день, нові сережки.
Бо тепер усе, як у фільмах про в’язнів, які втрачають відчуття дискретності часу — він пливе однаково й аморфно.
Розмивається поняття робочого дня, буднів та вихідних, тому треба хоча б самотужки окреслювати ритм: «чітко» і, за можливості, позитивно починати свій день, якось «маркувати» вихідний — поїздкою чи хоча б декоративною зміною розпорядку, святкувати свята.
Бо неперервний, суцільний час має здатність нас дезорганізовувати.
На карантині більше часу на сім’ю?
Не треба витрачати годину чи дві на дорогу?
Ну але ж як легко втратити ці заощаджені години та ще  більше часу, коли зникають звичні «дзвіночки».
Вже не так важливо, що в 18 годині закінчується робочий день, не треба бігти у садочок забирати дітей, і так далі, і по колу.
Отак і минає день: батьки переважно у ноутбуках, а діти бавляться «у роботу на ноутбуках».
Добре, що хоч циркадні цикли ще на місці.
Загалом констатую цей ефект «бабака» як втрату однієї з констант, одного із «слонів», на яких стоїть наше життя, – хай і примарного, проте контролю над часом.
А ще один артефакт, який випливає при цьому на поверхню, — неможливість будувати плани на майбутнє.
Ми, жителі сьогодення, звикли купувати квитки за пів року, розписувати свій щоденник чи гугл-календар.
Аж тут — форс-мажор.
Сплановане скасовується, а нове напланувати тепер і страшно, і невпевнено.
Другий «слон», який похитнувся, — відчуття простору.
Тут узагалі парадоксальна ситуація.
Інформаційні платформи створюють враження близькості, яка «у справжньому житті» ще може сприйматись як оманлива.
Коли ж ці способи спілкування із альтернативи перетворюються на домінантні — то часом ця віддалена близькість сприймається навіть яскравіше.
Наприклад, цього року на Великдень ми «збиралися родиною» через ZOOM-сесію.
Так, бракувало фізичної присутності, але ми вже багато років не святкували у такій великій компанії!
З’їхатися по-справжньому всім, до однієї хати, неможливо — родина розрослася, нема де сісти, нема де спати...
А тут ми справді були всі разом, хоч це «разом» і не на 100%.
Тому ще невідомо — ближчими, чи дальшими були насправді.
Близьке стало далеким: як-от сусіди по під’їзду.
А далеке стало дуже близьким: я вперше побувала у музеї Фріди Кало, побачила, де багато років утримували Нельсона Манделу, подивилась розкішну постановку лондонського театру.
Завершу своє філософське есе таким спостереженням: карантин до певної міри повернув «світ середньостану».
Це я посилаюсь на теорію Насіма Талеба про «чорних лебедів»: він казав, що розвиток цивілізації сприяє тому, що дедалі ймовірнішими стають статистично нетипові події та явища.
Найяскравіше мені це виглядає саме у контексті простору і переміщень.
Відколи люди винайшли літаки, середньостатистична людина має більше шансів здійснити шалено довгий «стрибок» у просторі, відвідавши країну на іншому боці земної кулі.
Відколи ми освоїли віртуальний світ комунікацій, значно ймовірнішим стало для української дівчини вийти заміж за парубка зі ..., скажімо, Гватемали.
І так далі...
Так от впроваджені обмеження часто «відсікають» ці нетипові події: бо вже не вдасться знайомій вирватись у Берлін на концерт і не вийде мені поїхати у відрядження до Англії.
Простір обмежився розмірами «комірки», куди можна заїхати власним авто або дійти пішки або ж куди встигнеш дійти за час, який чоловік погодився посидіти із дітьми замість тебе.
