Був непоганий інститут кібернетики, коли його очолював Глушков.
Амосов, який там працював, цікавився моделюванням, у нього був сектор моделювання: була група, яка займалась моделюванням у медицині, а була група, яка займалась моделюванням у соціології — вони зробили семінар, на якому досить детально вивчали класиків соціології.
Я працював потім в Академії наук, в інституті філософії, у відділенні соціології.
І врешті-решт створив сектор моделювання соц. процесів, зібрав людей.
Тоді це було на пристойному рівні, як показав досвід участі у міжнародних конференціях.
Тому що моделювання і за кордоном тільки починалося.
Йшлося про моделі, вихідними показниками яких були задоволеність життям, місце гуманізму в структурі цінностей людей, який я вважаю найбільш значущим показником, який дає сенс моделювати.
Тому що люди, навіть у складних умовах, але за підтримки оточення почуваються щасливішими, ніж при вищому рівні задоволення, але у поганих стосунках з навколишніми людьми і з відсутністю сенсу у житті.
Потім цей сектор закрили у 91-му році.
Це було пов'язано з путчем, оскільки після путчу, я пішов у відпустку влітку.
До цього в нас працювало 90 людей в інституті, а коли я повернувся — тут стало 230.
Закрили ЦК Компартії, і директор Інституту Пархомов узяв до себе усіх, хто був у ЦК. – Пролетарський інтернаціоналізм, історія партії, вирішили, що вони, мабуть, соціологи.
Він був відкритий у 1968-му році, тоді Попович Мирослав був формальним керівником, тоді як реальним — Чорноволенко, який у 69-му став офіційним керівником сектору.
Коли створили інститут соціології,Чорноволенко не став директором, а на цю посаду назначили Пархомова, тому що його друг Рублевський був правою рукою Щербицького — тодішнього секретаря ЦК Компартії України.
І Пархомов виявився добрим другом: коли Рублевський втратив роботу, він узяв його до себе працювати заступником.
Тоді мій відділ закрили:
Пархомов сказав, що у такий час не можна займатись такими дріб'язковими проблемами, як моделювання.
До речі, зараз він є директором Інституту економіки.
Це стало одним із стимулів відкрити Київський Інститут соціології України.
Ідея полягала в тому, що ми будемо займатись моделюванням соціальних процесів, це було і головною метою.
Років 10-15 у нас була неформальна група, яка цим займалась.
Два роки після створення Інституту було все нормально, тому що ми отримували міжнародні замовлення, а курс долар тоді був високим.
Міжнародні конференції  були дороговартісними (одна коштувала так само, як і квартира на Бессарабці).
У 92-му долар впав, і виявилось, що ми не можемо вкладати багато грошей.
Власне ІС, мабуть, є найбільш науковим серед комерційних центрів, тому що ми вкладаємо гроші в деякі наші дослідження, ми випускаємо книжки (наприклад, Елвін Кон "Я — професор", з яким ми 15 років проводимо спільні дослідження.
Порівнювали соціальну структуру та особистість в Україні, Польщі, Сполучених Штатах, Японії.
Зараз ще до цього дослідження додається і Китай).
