"Доказом є мій почерк, мій підпис.
Виконуйте підтвердження, встановіть приховане спостереження Воландом Ліходєєвим".
За двадцять років своєї діяльності в театрах Варенуха бачив усіляке, але тепер він відчув, нібито розум його застилає мороком, і нічого не зміг вимовити, окрім життєвої і до того ж цілком недолугої фрази:
– Цього не може бути!
Римський зробив не так.
Він підвівся, відчинив двері, гаркнув крізь них до кур'єрки, що сиділа на табуреті:
– Нікого, окрім листонош, не впускати! – і зачинив кабінет на ключ.
Потім він вийняв із письмового стола стосик паперу і почав завзято порівнювати чіткі, з нахилом вліво, літери в фотограмі з літерами в резолюціях Степана і в його ж підписах, збагачених гвинтовою закарлючкою.
Варенуха, навалившись на стіл, важко дихав у щоку Римському.
– Це його почерк, – нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха озвався, наче луна:
