Він побачить  солідну людину похилого віку з бородкою, яка сидить на лавочці, у пенсне та з трохи свинячими лініями обличчя.
Іван Миколайович завжди застає цього мешканця особняка в одній і тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця.
Іванові Миколайовичу відомо, що, насолодившись місяцем, сидячий тут-таки переведе очі на вікна ліхтаря та впреться в них, наче очікуючи, що зараз вони розчахнуться і з'явиться на підвіконні щось незвичайне.
Усе подальше Іван Миколайович знає напам'ять.
Тут треба неодмінно якомога глибше заховатися під решіткою, бо от зараз сидячий почне неспокійно хитати головою, блукаючими очима ловити щось у повітрі, неодмінно захопливо посміхатися, а потім він ураз всплесне руками у якійсь солодкуватій тузі, а потім і просто задоволено голосно буде бурмотіти:
— Венера!
Венера!..
Ох я, дурень!..
