Частина перша: Прибуття
У 7528 літі від Трипільського потопу, або як то по-новому називают 2020-го року від різдва Христового поїхало три легіні Олег, Іван і Павло на тритижневе гірське літнисько у серці Карпат.
І не абикуди, а на Криворівненське порядне ґаздівство.
Остапову хату — юнака та Олегового студента, що із родителями жив у селі, та мав іще стару ґазду пращурів межи гори Ігрец.
На ґазді тий було усе: і хата із літньов кухнею, і стодола зі стайнев, такі садок із яблуньками, грушками, сливками та вишнями.
Кожен із дружної ватаги навіть вітавси по своєму:
Іван відав: “Дайбоже щастя!”, Олег казав: “Слава Богу!”, а Павло говорив: “Слава Ісусу Христу!”.
Бо так звично для місцевих — по-божески вітатися, а не цево “Добрий день!”, адже де то видано аби у природі кожен день був добрим?
Чи нема на тім світі лиха чорного і біди стуженої, мороку страшного та й гніву сліпого, чи болі тяжкої заздрощами ситими підперезаними?
Вітати зачинали на селах Франківщини один другого божескою славою.
Як хто трудитси міцно, то клянут ще із далека, голосно та гучно: “Боже помагай!” аж відлунює від гори.
На таке вітання бравий ґазда завше відкаже-відповість: “Дай Боже і Вам!”.
Благодарного і благолюбивого ґазду відразу видко: доріжка розчищена від золи та пилюки, умиванка налагоджена у найясніщому місці біля хати, аби гріласи, дрова наколоті-назбирані у сухій місцині, лятрина-смітник на гадюшнику, ґанок при вході, покуття, усе у порядку священному, усюди лад цілісний.
Так і наші легіні усе разом хвацько-хутко облагородили, розвідали молочний і джерельний шлях, схід і північ, захід і південь, піч і покуття.
Сходило благе животворяще ярило-сонечко поверх Писаного каменя.
Відали старі гуцули ніби після того як чорнобоговий змій тряс тричі землю, аби її перевернути то й утворились тоді усі гори разом із Карпатами.
Утворились тогди і долини-западини із рівної наче яйце матінки сирої землі.
Розкололася тоді твердь і почала сунути одна на одну невіданими досі силами.
Як теє трапилося на шляху Дажбожому, то прийшов на скелясту гору і своєю правицею висік вогнекудру усевічно палаючу чашу — цим звівши перший храм на усій матінці-землі.
На півночі за Ігрецем стояла гора Терношора, древнє святилище Лади богородиці лишене самим Сарматським морем після потопу, звідти із тих піщаних скель часто сипалиси чорні дощові хмари.
А вагітні родителі пращури ходили аби треби давати для здорових діток у Роді.
На південнім небокраї верховіли снігові буйні чорногірські хребти із ребрами та й сам високий піп Іван, або чорний Іван-Купайла.
Такий чорний як нич без сонечка праведного-усетворящого, як сама смола вЯзуча, така шо і ніодин плуг не розоре, ніодин ніж не розірже, і ніоднов сокиров не розколе.
А заходило ярило-сонечко за Ігрецевий хребет із своїми лісами пахучими, хворими травними грибками, які на кожнім дереві снуютси, та яструбами літучими.
Ген за ним сиділа сама Говерла, та видіти градієнт кольорів од жовтогарячого до фіолетохолодного над лісами Ігрецевими було нам може і ліпшим за саму Говерлу із її снігами.
Правило над юнаками добре триголосе віче, яке здіймали за кожним питанням, шо стосуєси кожного.
Нігде не було аби один помикав іншим, чи пудив уночі кого, чи нівечив душу клятословом.
Усе що ґаздувалося — то вічева була бесіда: що будемо їсти, як будемо спати, хто йде за молоком, а хто до села за продуктами, хто за водов технічною, хто за питтєвою.
Вічем вирішували як побутові питання, так і плани розвідок, мандрівок чи витівок.
Зраненька трудилися усі хто як умів і волів.
Іван найперше бравси очищати яке-де гілля дерев від єдучого чорного грибка та сухих пальців, шо мертво тирчали аби виколоти кому око.
Явні стежинки розшукував серед зарощених ґаздів, куда яка колись за пращурів вела.
Навіть берізки між дощем прискрипали-пригадували чурів, аби серед ню не збирали соку, руколючи-вирубуючи дири у стовбурах та й забуваючи за них.
Бувало мусив Іван іти рубати смереку додолу буреєм розломану.
Як перекриє шляхи, то брав моцну сокиру та і славним співом не завтра і не вчора, а нині.
Відав Іван: «тілько нині-при-нені, у цей святий час можна сотворити те, шо душев хочеці!»
Олег із Павлом трудилиси навчаючи студентів академії від самого раня.
Для Павла як чергового учителя обовЯзком є ранкова збірка на дев’яту ранку, та й був він тому першим хто прокидавси та прокидав інших теплими голосами студентів.
У програму навчання входили різні лекції у реальному часі, емоційні вечори та рефлексії як основа.
Поєднання ґанку, комп’ютера на колінах та краєвиду на чорногірські хребти із селом створювали надзвичайні відчуття.
По полудню збиралиси готувати обід, який вирішили триєдно.
Ділили працю нарівно: як перший готує зупу, то другий йому підготовлює смаколики: нарізає,  миє чи носить.
Третій може за той час канапок наробити, або яку іншу закуску, салат чи приправу.
А як хто не мав часу, або наснаги трудити обід, то завше міг завершити його миттям брудного начиння.
Так у вічнім балансі, у золотому вічеві, було у них організоване ґаздування.
Була між ними згода така, що навіть як у шахи хто програвав, то умів програвати і не гнівавси, бо то єси нечестиве діло, а трудивси над золотими зернами-висновками.
Так і награли Олег із Іваном рівненку 9:9, ніби сам бог поцілував у скроні.
Такий завзятий, стрімкий, наче сам Черемош турнір був між ними, так перунились на тій дошці наче білий та чорний.
Але то була у молодиків забава вечірня, коли вже ніц нема шо до труду, перше ніж іти до сну.
Напевне і сили вже такої лютої не було, та й розум був уже не такий гострий.
Цінувала ватага труд кожного: тонку дровку-стікавку, аби дощ із даху не летів на сам ґанок, а збиравси, а одним ручійком спадав збоку на коліно.
Унизу мож було поставити відро аби набралоси, або всякий міг зуби почистити і лице умити коли дощі ходили.
Не міг зруйнувати чи зломити ніодин, бо користь із того була кожному.
Цінували наколоті одним дрова, шо гріли нашу піч у стужені нічні холода із обрубаних другим палиців садових.
Заскладає  і запалить у печі третій завше ті дрова, аби гріла тепличка до самого раня.
Майорів синьо-жовтий прапор у наших ґаздів кожен день, чи це дощ, чи спека, чи вітряна буря, абись і навна тиха година, чи яскрава праведна світанкова.
Кожен своїм трудом і требом приклавси до него.
Мотузку дав Павло: аби було на чім триматиси, Іван дав булавку: аби зафіксувати стяг на мотузці, а Олег мудро то все ізчіпив, аби конструкція була довговічною наче самі гори.
Кожен із легінів був особливим від природи матері.
Найстарший сотворений як князь: спритний і швидкий, що міг організувати труд, або швидкою силою відсікти дурниці-пустощі, або ворога.
Середущий сотворений як старий волхв: високий та уважно-відомий.
Тому і досягав до високих хмар та святилищ,  тримав життя у чолі, аби могти кожному повідати.
А наймолодший сотворений як коваль: сильною міцною рукою тримав обістя.
Знав гори наче свої пЯть пальців і добре дбав за пічкою та їжою.
Три різні сили воз'єднані у ще більшу трисилу: наче сама тризуба тризна піклуваласи над тою ватагою.
Так і світло-сміх котився від їхньої хати на ціле село, розливаючись добрим відлунням.
