“Розповідь про неспокій” Юрій Смолич
Цього року мені, на жаль, бракує часу, щоб підтримувати тогорічний темп читання (39 книжок за рік), а тим паче писати про прочитане.
Але про цю книжку я просто не міг на написати.
Історія дуже швидко забувається та фабрикується.
І зазвичай у нас немає часу, щоб розбиратися та перевіряти.
От ми і віримо у всілякі нісенітниці, котрими нас частують медіа.
“Розповідь про неспокій” — це своєрідний часопис радянської літературної історії Харкова за 20–60 роки минулого століття.
Що ж змінилося за 100 років?
Не так багато, на жаль…
Коли все тільки починалося
Про книжку я дізнався з чудового допису Анастасії Ковальової на DOU.
Це один із насправді багатьох випадків, коли пишаєшся представниками української ІТ-спільноти — дуже раджу прочитати, якщо цікавитеся історією нашого міста.
Так от, історія починається з прибуття Юрія Смолича (автор книги) до Харкова, столиці УСРР, у складі театру імені Франка.
З першого тижня він потрапив у вир культурного життя міста, де і залишився аж до останніх своїх днів.
Завдяки цьому він був близько знайомий з багатьма видатними культурними діячами тих часів, відомих і донині: Олександр Довженко, Василь Блакитний, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня (Губенко), Лесь Курбас, Ярослав Галан, Мирослав Ірчан та багато інших.
Я не переповідатиму вам змісту книги, бо вона й справді доволі містка та цікава.
Прочитати її можна онлайн.
Також раджу завітати на сайт, що розповідає історію будинку “Слово”, де свого часу проживало майже все “розстріляне відродження”.
Натомість поділюся з вами кількома скріншотами моїх улюблених сторінок та кількома думками, які викликав у мене цей твір.
Ідеї проти інструментів
Що більше я живу і дізнаюсь про цей світ, то більше доходжу висновку, що не так ідеї визначають людину, як інструменти, що їх вона використовує для досягнення цих ідей.
Сьогодні, особливо серед молоді, прийнято вважати, що СРСР було чистим злом як ідейно, так і фактично.
Але то, більшою мірою, через небажання копнути глибше та через природну людську схильність до спрощувань та узагальнень.
Ідеї комунізму були і залишаються дуже привабливими.
В ті часи найкращі представники наших народів працювали з усіх сил над втіленням цих ідей.
Але, на жаль, на заваді їм стали ті, котрим було не принципово — “обивателі” іншими словами.
Саме такі люди піднялись до самих верхів партії, бо не цуралися жодних методів.
А потім тими самими методами почали нищити всіх незгодних.
Так і загинуло (часто в буквальному значенні) комуністичне відродження, а з ними і сам комунізм.
Так само потерпає Україна і сьогодні від того, що насправді талановитим людям заважають працювати усілякі посередності “у керма”.
Тож наступного разу, коли просуватимете ваші (та чи справді вони ваші?) ідеї, обов’язково задумайтеся над вашими методами.
Ніщо не дає вам права ображати людей, котрі притримуються інших політичних, релігійних або ж соціальних поглядів.
Мовне питання
Від початку подій книги минуло вже майже 100 років, а те “мовне питання” як було, так є і буде.
Якщо радянська влада не змогла його вирішити силою, то не зможе вже ніхто.
“Мовне питання” було, є і буде лише інструментом для розпалювання ворожнечі і розбрату серед українського народу.
Лише вороги країни можуть пропонувати репресії будь-якої з мов, якими розмовляють українці.
Бо не мова робить нас українцями, а любов до України та тих, хто нас оточує.
Саме любов, а не пристрасть.
Я спілкуюся 4 мовами і планую вивчити ще кілька.
Чи робить це мене поганою людиною?
Чи менше я від того українець, що спілкуюся у побуті російською чи французькою?
Гадаю, що ні.
Висновки
Будь ласка, будьте відкритими до всього нового, але цікавтеся минулим.
Не дозволяйте суспільству нав’язувати вам його думку.
Розвивайте критичне мислення.
Читайте.
Думайте.
Живіть.
