Прямо з люстерка трюмо вийшов маленький, але незвично широкоплечий, у капелюсі, як у Чапліна на голові, з іклом, що випирав із рота, який робив і без того жахливий вигляд іще мерзеннішим.
І при цьому ще полум'яно-рудий.
— Я — розпочав розмову цей тип, — узагалі не розумію, як він потрапив у директори — рудий говорив під ніс усе сильніше і сильніше — з нього такий директор, як з мене архієрей!
— Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — помітив кіт, кладучи собі сосисок у тарілку.
— Я про це і кажу,— проказав під себе рудий і, повернувшись до Воланда, додав із повагою: - Дозвольте, пане, його викинути до дідька з Москви?
— Киш!! — раптом прокричав кіт, настовбурчивши шерсть.
І тоді спальня закрутилась довкола Стецька, і він вдарився об край ліжка головою, й, непритомніючи, подумав:"Я помираю..."
Він не помер.
Розплющивши трохи очі, він побачив, що сидить на чомусь кам'яному.
Навколо нього щось шуміло.
Коли він відкрив, як треба, очі, то побачив, що шумить море, ба більше — хвиля доходить до його ніг, і що, словом, він сидить на самому краю мілини, й що під ним блакитне сяюче море, а позаду — красиве місто в горах.
