Зараз я живу в квартирі в центрі міста.
Автомобільний сморід, запарковані тротуари, прекрасна дореволюційна архітектура, занедбана та спаплюжена євроремонтами, файні бари й кав'ярні, по-модному вбрані люди, де-не-де трапляються парки чи сквери.
Все це втомлює й надихає одночасно, дратує й тішить.
Я ніколи не жила в приватному будинку, може, тому мені й здається, що я люблю жити в місті, де вирують події, а не в затишному приватному секторі.
Щиро кажучи, будинок у Києві коштує ще більшу купу грошей, ніж квартира, може, це справжня причина, чому я не мрію про будинок?
В будинку можна було б завести собаку й трьох котів, а ще з десяток підгодовувати.
Виходити ввечері на ґанок з чашкою кави.
Я не дуже люблю каву, проте це звучить досить романтично.
Я б посадила під вікнами гінкго й модрину.
Але якщо порефлексувати, то можна зрозуміти, що коти, звісно, в мене б були.
А от все інше навряд.
Дерева б позасихали, на ґанку було б якесь сміття, яке завжди хтозна-звідки береться на подвір'ях будинків, ще й дах би протікав.
А сусід за парканом кожного дня б смажив шашлики й гучно слухав шансон.
