Господи, боже мій!
Яка ж самотня вечірня земля!
Які ж таємничі тумани над болотами.
Хто блукав поміж цих туманів, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непомірний тягар, той знає.
Це знає стомлений.
І він без жалю залишає тумани землі, її болота та ріки, він з легким серцем віддається у руки смерті, знаючи, що лишень вона його заспокоїть.
Навіть чарівні чорні коні  втомились і несли своїх наїзників повільно, і неминуча ніч стала їх наздоганяти.
Відчуваючи її за своєю спиною, причаївся навіть непосидючий Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний і серйозний, з розвіяним хвостом.
Ніч почала застилати чорною хустиною ліси й полонини, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже нецікаві і непотрібні ані Маргариті, ані майстру, чужі вогники.
Ніч переганяла кавалькаду, сіялась на неї зверху і викидала то там, то тут у посмутнілому небі білі плямочки зірок.
