"Ох, скоріше б поїхати звідси! — думав він, беручи себе за голову.
— Боже, поскоріше б!".
Потяг, на якому повинен був їхати Володя з maman, відходив о восьмій годині сорок хвилин.
Залишалося до потягу приблизно три години, але він з насолодою пішов би на станцію зараз же, не чекаючи maman.
О восьмій годині він підходив додому.
Вся його постать показувала рішучість: що буде, те буде!
Він вирішив увійти сміливо, дивитися прямо, говорити голосніше, незважаючи ні на що.
Він минув терасу, велику залу, вітальню і зупинився в останній, щоб перевести подих.
Звідси чути було, як у сусідній їдальні пили чай.
M-me Шумихіна, maman і Нюта про щось говорили і сміялися.
Володя дослухався.
— Запевняю вас! — говорила Нюта.
— Я своїм очам не повірила!
Коли він став зізнаватися мені в любові і навіть, уявляєте, взяв мене за талію, я не впізнала його.
І знаєте, у нього є манера.
Коли він сказав, що закоханий в мене, то в обличчі у нього було щось тваринне, як у черкса.
