— Геть звідси!
— Тобто? — зойкнула раптом Щукіна.
— Як ви смієте?
Я жінка слабка, беззахисна, я не дозволю!
Мій чоловік — колезький асесор!
Свердловина отака!
Схожу до адвоката Дмитра Карловича, то від тебе звання не залишиться!
Трьох мешканців засудила, а за твої зухвалі слова ти у мене в ногах валятимешся!
Я до вашого генерала піду!
Ваша величносте!
Ваша величносте!
— Пішла геть звідси, виразко! — прошипів Олексій Миколайович.
Кістунов відчинив двері та подивився на присутніх.
— Що таке? — запитав він плаксивим голосом.
Щукіна, червона, як рак, стояла серед кімнати та, обертаючи очима, тицяла в повітря пальцями.
Службовці в банку стояли по боках і, теж червоні, мабуть, замучені, розгублено переглядались.
— Ваша величносте! — кинулася до Кістунову Щукіна.
— Ось цей, ось самий ... ось цей ... (вона вказала на Олексія Миколайовича) постукав себе пальцем по лобі, а потім по столу ...
Ви веліли йому мою справу розібрати, а він насміхається!
Я жінка слабка, беззахисна ...
Мій чоловік — колезький асесор, і сама я — майорська дочка!
