Ох! — схаменувся Володя.
— Це, за честь маю уявити, мій товариш Чечевіцин, учень другого класу ...
Я привіз його з собою погостювати у нас.
— Дуже приємно, ласкаво просимо! — сказав радісно батько.
— Вибачте, я по-домашньому, без сюртука ...
Завітайте!
Наталю, допоможи панові Черепіцину роздягнутися!
Господи-боже мій, та виженіть цього собаку!
Це покарання!
Трохи згодом Володя і його друг Чечевіцин, приголомшені галасливою зустріччю і все ще рожеві від холоду, сиділи за столом і пили чай.
Зимове сонечко, проникаючи крізь сніг і візерунки на вікнах, тремтіло на самоварі і купало свої чисті промені в полоскальній чашці.
В кімнаті було тепло, і хлопчики відчували, як у їхніх змерзлих тілах, не бажаючи поступатися одне одному, лоскотали тепло і мороз.
— Ну, ось скоро і Різдво! — говорив співучо батько, крутячи з темно-рудого тютюну цигарку.
— А чи давно було літо і мати плакала, тебе провожаючи?
А ти і приїхав ...
Час, брате, йде швидко!
Ойкнути не встигнеш, як старість прийде.
Пан Чібісов, їжте, прошу вас, не соромтеся!
У нас просто.
