— Втім, Nicolas, ви візьмете своїми душевними якостями, — зітхає Надійчина maman, ніби підкріплюючи якусь свою таємну думку.
А Надійка страждає за мене, але в той же час усвідомлення, що навпроти сидить закоханий у неї чоловік, приносить їй, мабуть, найбільшу насолоду.
Покінчивши з чоловіками, дівчата говорять про любов.
Після довгої розмови про любов одна з дівчат встає і йде.
Решта починають перемивати кісточки тій, що пішла.
Всі визнають, що вона дурна, нестерпна, потворна, що у неї лопатки немає на місці.
Але ось, слава Богу, йде нарешті покоївка, яку послала моя maman, і кличе мене обідати.
Тепер я можу залишити неприємну компанію і йти продовжувати свою дисертацію.
Встаю і кланяюся.
Варенькина maman, сама Варенька і різнокольорові дівиці оточують мене і заявляють, що я не маю ніякого права йти, так як дав їм вчора чесне слово обідати з ними, а після обіду йти в ліс за грибами.
Вклоняюся і сідаю...
У душі моїй кипить ненависть, я відчуваю, що ще хвилина і — я за себе не ручаюсь, станеться вибух, але делікатність і боязнь порушити хороший тон змушують мене коритися дамам.
І я підкоряюся.
