— Дуню! — крикнув француз.
Виявилось, що покоївку послала кудись господиня.
— О, це нічого не значить, — сказав француз, широко посміхаючись.
— Я зараз сам сходжу по хліб.
О, це нічого!
Він поклав свою міцну, смердючу сигару на видне місце, надів капелюха і вийшов.
Після того, як він пішов, його maman почала розповідати вчительці музики про те, як вона гостювала в Шумихіних і як добре її там приймали.
— Адже Лілі Шумихіна моя родичка... — говорила вона.
— Її покійний чоловік, генерал Шумихін, є кузеном моєму чоловікові.
А сама вона вроджена баронесса Кольб...
— Maman, це неправда! — сказав роздратовано Володя.
— Навіщо брехати?
Він знав чудово, що maman каже правду; в її розповіді про генерала Шуміхіна і вродженій баронессі Кольб не було жодного слова брехні, але тим не менш все таки він відчував, що вона бреше.
Брехня відчувалась в її манері говорити, у виразі обличчя, в погляді, в усьому.
