— Так! — сказав мій співмешканець і покрутив головою.
— Я тут три тижні живу.
І, знаєте, щодня служба, щодня служба...
У будні о 12 дзвонять до до ранкової, о 5 годині до ранньої обідньої, а о 9 — до пізньої.
Спати зовсім неможливо.
Вдень ж акапісти, правила, вечірні...
А коли я говів, то просто падав від утоми.
— Він зітхнув і продовжив: — А не ходити до церкви незручно... дають монахи номер, годують, і якось, знаєте, незручно не ходити.
Воно нічого, день, другий, усе ж, можна постояти, але три тижні тяжко!
Дуже тяжко!
Ви надовго сюди?
— Завтра ввечері їду.
— А я ще два тижні поживу.
— Але тут, здається, не прийнято так довго жити? — сказав я.
— Так, це правда, хто тут багато живе і об'їдає монахів, того прохають поїхати.
Судіть самі, якщо дозволити пролетаріям жити тут скільки  завгодно, то не залишиться ні одного вільного номеру, і вони весь монастир з'їдять.
ЦЕ правда.
Але для мене монахи роблять виняток, і, сподіваюся, ще не скоро мене звідси проженуть.
Я, знаєте, новозвернений.
