— Господи, народжуються ж такі розбійники! — шепоче Пелагія Іванівна, з жахом дивлячись на чоловіка.
— Як-то бідній матері!
Западає мовчанка.
Степан голосно позіхає роздивляється на чайниці китайця, якого він бачив уже тисячу разів.
Обидві тітоньки і Марківна обережно хлебчуть з тарілочок.
У повітрі тиша та духота від пічки.
На обличчях і в рухах лінь, перенасиченість, коли шлунки заповнені вщерть, а їсти все ж потрібно.
Прибираються самовар, чашки та скатертина, а родина все сидить за столом.
Пелагія Іванівна щоразу схоплюється і з виразом жаху на обличчі біжить на кухню, щоби поговорити там з кухаркою щодо вечері.
Обидві тітоньки сидять у колишніх позах, непорушно склавши ручки на грудях, і дрімають, споглядаючи своїми олов'яними очами на лампу.
Марківна щохвилини гикає і питає:
— Від чого це я гикаю?
Здається, і не їла нічого такого... і ніби не пила...
Гик!
