— Ні, нічого вже не можна зробити! — зітхнув хазяїн.
— Усе закінчено.
Зник Іван Іванович!
І по його щоках поповзли вниз блискучі краплі, такі, які бувають на вікнах під час дощу.
Не розуміючи в чому річ, тітка і Федір Тимофійович притискалися до нього і з жахом дивились на гусака.
— Бідний Іван Іванович! — говорив хазяїн, журливо  зітхаючи.
— А я-то мріяв, що навесні повезу тебе на дачу і буду гуляти з тобою по зеленій травичці.
Миле створіння, гарний мій товаришу, тебе вже немає!
Як же я тепер буду поратись без тебе?
Тітці здавалось, що і з нею станеться те саме, тобто що вона теж отак, незрозуміло від чого, заплющить очі, протягне лапи, оскалить рот, і всі на неї будуть дивитись із жахом.
Схоже, що такі самі думки були в голові Федора Тимофійовича.
Ніколи раніше старий кіт не був таким понурим і темним, як зараз.
