Вєрочка
Іван Олексійович Огнєв пам'ятає, як того серпневого вечора він зі дзвоном відчинив скляні двері і вийшов на терасу.
На ньому була тоді легка крилатка і крислатий солом'яний капелюх, той самий, який разом із ботфортами валяється тепер у пилюці під ліжком.
В одній руці він тримав велику в'язку книг і зошитів, в іншій — товсту сучкувату палицю.
За дверима, висвітлюючи йому шлях лампою, стояв господар дому, Кузнєцов, лисий старець із довгою сивою бородою і в білому, як сніг, пікейному піджаку.
Старий благодушно посміхався і кивав головою.
— Прощавайте, старче! — крикнув йому Огнєв.
Кузнєцов поставив лампу на столик і вийшов на терасу.
Дві довгі, вузькі тіні шагнули через сходинки до квіткових клумб, закачались і вперлись головами у стовбури лип.
— Прощавайте і ще раз дякую, голубе! — сказав Іван Олексійович.
— Дякую вам за вашу привітність, за вашу ласку, за вашу любов...
Ніколи, на віки віків не забуду вашої гостинності.
І ви хороший, і дочка ваша хороша, і всі у вас тут добрі, веселі, привітні...
Така чудова публіка, що й сказати не вмію!
