І тут сталося четверте, й останнє, дійство у квартирі, коли Стьопа, геть уже на підлозі, ослабленою рукою шкряб притолоку.
Прямо із дзеркала трюмо вийшов маленький, але незвичайно широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало із рота, який ще більше псував і без того небачено огидну фізіономію.
І при цьому ще й вогненно рудий.
— Я, — розпочав розмову цей новий, —зовсім не розумію, як він потрапив до директора, — рудий гугнявив  дедалі більше, — він такий самий директор, як я архієрей!
— Ти не схожий на архієрея, Азаззело, — зауважив кіт, який накладав собі сосисок на тарілку.
— Я це і кажу, — прогугнявив рудий і, повернувшись до Воланда, додав поштиво: - Дозвольте, мессіре, його викинути до чортів собачих із Москви?
— Геть!! — раптом рикнув кіт, піднявши шерсть.
І тоді спальня закрутилася навколо Стьопи, і він ударився об притолоку головою і, непритомніючи, подумав: "Я помираю..."
