— Уявляю, скільки пригод у вас було за одинадцять років! — сказав студент.
— Що, мабуть, страшно їздити?
Він говорив і чекав, що поштар розповість йому що-небудь, але той насуплено мовчав і йшов у свій комір.
Починало між тим світати.
Було непомітно, як небо змінювало свій колір; воно все ще здавалось темним, але вже були видні коні, і візник, і дорога.
Місячний серп ставав усе білішим, а хмара, яка розтягнулась під ним, схожа на гармату з лафетом, трішки жовтіла на своєму нижньому краю.
Скоро стало видно обличчя поштаря.
Воно було мокре від роси, сіре і нерухоме, як у мертвого.
На ньому застиг вираз тупої, насупленої злості, ніби поштар усе ще відчував біль і  сердився на візника.
— Слава богу, вже світає! — сказав студент, вдивляючись у його зле, замерзле обличчя.
— Я зовсім замерз.
Ночі у вересні холодні, а варто лише зійти сонцю, і холоду як не було.
Ми скоро приїдемо на станцію?
