— Що ж це таке?— бурмотіла нажахана стара.
— Він же писав третього дня, шо з дому не виходить!
Де ж він ночує?
Ой леле!
Надія Пилипівна заслабла і навіть не могла зняти із себе капелюшка.
Ніби їй дали дурману, вона бездумно поводила очима і судомно почала хапати матір за руки.
— Знайшла кому повірити: двірнику! — говорила стара, яка метушилася навколо доньки і плакала.
— Бач яка ревнива!
Не стане він обманювати...
Та як він може обманювати?
Хіба ми які-небудь?
Ми, може, і купецького звання, а він не має права, тому що ти йому законна дружина!
Ми жалітися можем!
Я за тебе двадцять тисяч дала!
Ти не безприданниця!
І стара розрюмсалася і махнула рукою, і також заслабла, і лягла на свою скриню.
Обидві вони не помітили, як на небі з’явилися блакитні плями, розріділи хмари, як в саду по мокрій траві обережно ковзнув перший промінь, як розвеселівші горобці застрибали навколо калюж, в яких відбивалися хмари, що пропливали.
