Майстер викинувся із сідла, залишив сидячих і побіг до урвища.
Чорний плащ тягнувся за ним по землі.
Майстер дивився на місто.
У перші миті до серця підкрався щемливий смуток, але дуже скоро він змінився солодкуватою тривогою, бродячим циганським хвилюванням.
— Назавжди!
Це треба обдумати, — прошепотів майстер і лизнув сухі, потріскані губи.
Він став прислуховуватись і точно відмічати все, що відбувається в його душі.
Це хвилювання перейшло, як йому здалось, у відчуття гіркої образи.
Але та була нестійкою, пропала і чомусь змінилась гордовитою байдужістю, а та – передчуттям постійного спокою.
Група вершників чекала майстра мовчки.
Група вершників дивилась, як довга чорна фігура на краю урвища жестикулює, то піднімає голову, наче намагаючись перекинути погляд через усе місто, заглянути за його краї, то вішає голову, ніби вивчаючи потоптану хирляву траву під ногами.
