Воланд узяв у руки наданий йому екземпляр, повернув його, відклав убік і мовчки, без посмішки, дивився на майстра.
Але той невідомо від чого впав у тугу й хвилювання, піднявся зі стільця, заламав руки і, звертаючись до далекого місяця, тремтячи, почав бурмотіти:
— І вночі при місяці нема мені спокою, навіщо турбували мене?
О боги, боги...
Маргарита вчепилася у лікарняний халат, пригорнулася до нього і сама почала бурмотіти у тузі й сльозах:
— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?
— Нічого, нічого, нічого, — шепотів Коров'єв, кружляючи біля майстра, — нічого, нічого...
Ще скляночку, і я з вами за компанію.
І скляночка підморгнула, заблищавши у місячному сяйві, і допомогла ця скляночка.
Майстра всадили на місце, і обличчя хворого набуло спокійного вигляду.
— Ну, тепер усе зрозуміло, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.
