— Павле Васильовичу! — будить Пелагія Іванівна свого чоловіка.
— Агов, Павле Васильовичу!
Ти  пішов би позаймався зі Стьопою, а то він сидить над книгою і плаче.
Знову чогось не розуміє!
Павло Васильович піднімається, позіхає і хрестить свій рот і говорить м'яко:
— Зараз, любонько!
Кішка, яка спала поряд із ним, теж піднімається, витягує хвіст, перегинає спину і жмуриться.
Тиша...
Чутно, як за шпалерами бігають миші.
Одягнувши чоботи і халат, Павло Васильович, пом'ятий і похмурий спросоння, іде зі спальні в їдальню; при його появі інша кішка, яка обнюхувала на вікні рибне заливне, стрибає з вікна на підлогу і ховається за шафу.
— Просили тебе нюхати! — сердиться він, накриваючи рибу газетним папером.
— Свиня ти після цього, а не кішка...
З їдальні двері ведуть у дитячу.
Тут, за столом, вкритий плямами і глибокими подряпинами, сидить Стьопа, гімназист другого класу, з капризним виразом обличчя і заплаканими очима.
Припіднявши коліна майже до підборіддя й охопивши їх руками, він гойдається, як китайський бовванчик, і сердито дивиться в задачник.
