Мені страшно знайомитися з собою.
Мені страшно розуміти, що зі мною трапилося майже за 3 місяці програми (до речі, як символічно, що ця "річниця" або "місячниця" відбудеться на мій 20-й день народження — наче народження нової особистості — оце я вважаю "Перевтілення", а у Кафки — "Паразити").
Мені страшно, що гумор може бути маскою, за якою я ховалася увесь цей проміжок, начебто, свідомого життя, а не інструментом для підсилення себе ж у критичні моменти.
Мені страшно, що насправді я — не я, а лише проєкція очікувань інших від мене або невдале смузі з несвіжих інгредієнтів (та знову ж таки — не своїх інгредієнтів).
Мені страшно, що я самозахищаюся, а не живу.
Мені страшно, що я насправді є всього лиш занадто доброю дівчиною, а те, що бачить суспільство — мої обладунки — за ними вони не бачать мене.
Мені страшно відкриватися, бо за моєю посмішкою ховається те, про що я не готова говорити.
Мені страшно продовжувати мовчати, бо заблукати у трьох стінах можна, та вийти з них необхідно.
Хоч я у фантазії своїй не маю навіть із чим порівняти відчуття, які виникають у мене при спробі вирішити цей внутрішній конфлікт.
Мені справжність асоціюється з оголеним нервом, на який крапають чи ллють воду.
Щось таке, що насправді легше проковтнути та чим подавитися, аніж поділитися.
Коли все ж ризикуєш, робиш крок назустріч і відчуваєш той повний смак — смак струму, що пронизує тебе наскрізь.
Коли не знаєш, з чого і почать, але просто прислухаєшся до серця, до того, що довкола, до тих, хто поруч і дієш — з посмішкою на обличчі та з теплом усередині.
Це, коли ти інакше не можеш.
Ти знаєш, що правильно і неправильно не існує — існує лише любов та критерії прийняття рішень.
І згідно цими орієнтирами рухаєшся по закладених векторах.
Це, коли думки відповідають словам, слова діям, а дії — тому, що ти відчуваєш.
А відчуття — думкам.
І так по колу.
Коли я зізнаюся у своїй слабкості, мені хочеться провалитися, щезнути.
Щоб ваші очі мене не бачили.
Я дозволяю собі загрузнути, бо страх сильніший і я дуже не впевнена чи виникне підтримка у разі мого падіння.
Для мене шалено важливо відчувати, а не думати про те, що коли я буду падати, то мене неодмінно будуть ловити.
Певно, це про справжність із самою собою, коли розумієш, що єдина істота у цьому світі, на кого ти точно зможеш покластися— це ти сама.
Надавати це есе у відкрите користування.
Вести компас, знаючи, що доступ у нього до 20+ людей, пам'ятаючи свій болючий попередній досвід, коли мій щоденник знайшли і сміялися з нього.
Смійтеся, та просто знайте, що мені неприємно.
Коли кажеш другові, що шалено сумуєш за ним і повідомляєш, що це гадство, що ми в різних містах.
Коли щодня пропрацьовуєш маршрут Київ—Львів—Варшава—Торонто—Хабаровськ, щоб встигнути дістатися до своїх людей.
Хоча б до Львова.
У той момент, коли розриває лише від однієї думки, що набагато ближче живе людина, з якою давно час вирішити тип лікування.
І рухатися далі.
Але ти не можеш, бо  не припиняєш плакати, поки не припиняєш думати про нього.
Відчувати себе жалюгідною та немічною у момент власних слабкостей.
Та не через велику любов до себе — бо твоїм буде простіше йти і простіше тобі допомогти, якщо чесно їм сказати, що з тобою щось не так.
Вони змінять стратегію, потурбуються про тебе і продовжать іти.
Хай як боляче буде.
А боляче буде.
Тільки встигай знаходити сенс власних страждань і живи: "Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як".
І рухайся.
Від виклику до виклику.
Не сходь з дистанції.
Твій меседж обов'язково почують.
І кажи, коли не хочеш, коли не можеш.
Комунікуй — до останнього.
Хоч мені і страшно — я продовжую рухатися.
Це і є справжність.
Справжність Анастасії Мороз.
Яку боязко проявляла раніше — давала спробувати цю пігулку людству у набагато менших дозах — бо боялася, що можуть запроторити до психіатричної лікарні.
За те, що я буду собою — що буду відкриватися і посміхатися.
“
Привіт.
Я дуже хотіла написати тобі листа ще на перших парах дистанційного.
Мене піймало відчуття, доволі сильно, що я саме там, де маю бути.
Що все відбувається саме так вчасно, як і сказала мені Гранкіна Надія минулого року перед тим, як я пішла з урочистого відкриття нового навчального року в одній формаційний програмі у Маріїнському парку під супроводом сильного дощу зі своїх очей у доволі сонячну довкола погоду.
Я шалено рада.
Я щаслива.
Про це хочеться кричати.
Досі.
Це лист вдячності тобі і поваги до тебе.
Я маю поділитися з тобою однією історією:
Це була ІНША (начебто 2.0 — Волкова Інна сказала б точніше) у ПеремогаSpace.
Мій перший захід як учасниці і перші кроки у громадській активності.
Було 2 дні і всіх, кого я пам'ятаю — Ткачинський, Волкова, Жук і ти.
Стільки невпевненості, скільки було в мені, треба шукати і годі знайти.
Досі пам'ятаю, як я наважилася підійти до тебе і попросити твій фб.
Який ти був ввічливий та приємний.
До речі, після твоєї презентації ще досі ніхто не розповів мені про Малалу краще — тоді я познайомилася з нею, тобою та громадською діяльністю.
Але найголовніше — це була одна з перших позитивних відповідей на суто мій запит, яку я отримала і сформувала суто власними зусиллями.
І крок за кроком — лише не зупиняйся.
Вчора ще згадала, як перетнулися — я із своїми знайомими по дорозі на Змінотворців, ти — з нею.
Кумедний був діалог.
Але не рефлексії, які ти проводиш.
Скоріше навіть блоки.
Єдина причина, чому я вимикаю камеру на твоїх блоках — мої сльози.
Я доволі сильно плачу і не бажаючи звернення уваги — вимикаюсь.
Оце не про справжність.
Але інакше обладунки спадуть і образ розчиниться.
Чи зможу я тоді бути такою войовничою, хай навіть із попереднім досвідом?
Що буде з черепахою, якщо з неї зняти панцир?
Маніфест прекрасний.
Рефлексії вивертають навиворіт.
Дякую.
Продовжуй, будь ласка.
“
Все ж таки дати прочитати тобі мій зворотний зв'язок, який я ношу в собі з моменту маніфесту — справжність.
Такий щирий і відвертий — справжність.
Хоч мені і страшно, але не вагатися, не боятися, не вдавати — справді бути і бути разом.
І не мовчати!
Бо це є моя справжність.
