Це було в сутінках, у середині жовтня.
І вона пішла.
Не вмикаючи лампу, я ліг на диван і заснув.
Прокинувся від відчуття, що тут вкрадуть.
Шукаючи навпомацки у темряві, я ледве зумів увімкнути лампу.
Кишеньковий годинник показував другу годину ночі.
Коли я лягав, то тільки відчував початок хвороби, а прокинувся уже хворим.
Мені раптом здалося, що осіння темрява видавить скло, заллється в кімнату і я захлебнуся в ній, наче в чорнилі.
Я став людиною, яка вже не володіє собою.
Я крикнув і подумав про те, що треба бігти до когось, хоч і до мого забудовника наверх.
Я боровся із собою, як навіжений.
Мені стало сил дійти до печі і розпалити в ній дрова.
Коли вони затріщали і дверцята застукотіли, мені наче стало трохи легше.
Я кинувся в коридор і ввімкнув там світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її й почав прямо так пити.
Від цього страх притупився настільки, що принаймні я не став бігти до забудовника і повернувся до печі.
Я відкрив дверцята так, що жар почав пекти мені лице і руки, і шепотів:
