Візник та студент  захекались обоє.
Листоноші у тарантасі не було.
Він вилетів разом із шаблею, валізою студента та одним мішком.
— Стій, злодюго!
Сті-ій! — почувся з лісу його крик.
— Наволоч проклята! — він кричав, підбігши до тарантаса, і в його жалісному голосі чулися біль та злість.
— Анафема, щоб ти здох! — крикнув він, скочивши до візника й замахуючись кулаком.
— Що за напасть, Господи помилуй! — бубонів візник винуватим голосом, поправляючи щось біля кінських морд.
— В усьому винна клята пристяжна!
Молода, клята, лише тиждень, як ходить в упряжці.
Нічого йде, але тільки-но згори — лихо!
Дати їй би в пельку разів зо три, так перестала би балуватись...
Сті-ій!
Дідько!
Поки візник наводив порядок біля коней й шукав дорогою валізу, мішок та шаблю, листоноша продовжував жалісним голосом, галасуючи, сипати на нього прокльонами.
Поклавши речі, візник без усілякої користі провів коней кроків сто, пробубонів щось неспокійній пристяжній й скочив на сидіння.
