— Ти не спиш, мамо?  — запитала дочка пошепки.
— А я все про Альошу думаю.
Як би він свого здоров'я не зіпсував у місті!
Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.
— Я і сама про це думала,  — зітхнула стара.
— Спаси і збережи, царице небесна.
А дощ-то, дощ!
Вранці дощ вже не стукав у вікна, але небо по-вчорашньому було сірим.
Дерева стояли сумні і при кожному пориві вітру сипали з себе бризки.
Сліди людських ніг на брудних стежках, канавки і колії були повні води.
Надія Пилипівна вирішила їхати.
— Кланяйся ж йому,  — говорила стара, укутуючи дочку.
— Скажи, щоб не дуже-то за своїми судами ...
І відпочити треба.
Нехай коли на вулицю виходить, шию огортає: погода  — спаси боже!
Так візьми йому туди курчати; домашнє, хоч і холодне, а все ж краще, ніж у трактирі.
