Він встав із крісла (те саме зробив і фіндиректор) і відступив на крок від столу, стискаючи в руках портфель.
— Здогадався, проклятий!
Завжди був тямущий,  — злісно усміхнувшись в обличчя фіндиректору, промовив Варенуха, несподівано відскочив від крісла до дверей і швидко зачинив їх на замок.
Фіндиректор відчайдушно озирнувся, відступаючи до вікна, що виходило в сад, і в цьому залитому місяцем вікні побачив притиснуте до скла обличчя оголеної дівчини і її голу руку, яка пролізши крізь відчинену верхню кватирку намагалась відчинити ще й нижню засувку.
Римському здалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється.
Римського облило крижаною хвилею, але, на щастя для себе, він витримав і не впав.
Залишку сил вистачило на те, щоб шепнути, але не крикнути:
— Допоможіть ...
Варенуха, чатуючи двері, підстрибував біля них, довго зависаючи у повітрі і хитаючись у ньому.
Скорченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, підморгуючи дівчині у вікні.
