Але ось, слава Богу, нарешті йде покоївка, яку послала моя maman, і кличе мене обідати.
Тепер я можу залишити неприємне товариство і йти продовжувати свою дисертацію.
Встаю і кланяюсь.
Варварина maman, сама Варваронька і різноманітні дівчата оточують мене і заявляють, що я не маю ніякого права йти, оскільки пообіцяв їм учора пообідати з ними, а після обіду йти в ліс по гриби.
Вклоняюся і сідаю...
У душі моїй кипить ненависть, я відчуваю, що ще хвилина, і я за себе не відповідатиму, станеться вибух, але делікатність і страх порушити хороший тон, змушують мене коритися дамам.
І я корюся.
Сідаємо обідати.
Поранений офіцер, у якого від рани в скроні зводить щелепи, їсть із таким виглядом, ніби він загнузданий і має в роті вудила.
Я катаю кульки з хліба, думаю про собачий податок і, знаючи свій запальний характер, намагаюся мовчати.
Надійка дивиться на мене зі співчуттям.
Окрошка, язик із горошком, смажена курка і компот.
Апетиту немає, але я із вихованості  їм.
Після обіду, коли я один стою на веранді і курю, до мене підходить Марійчина maman, стискає мої руки і каже, задихаючись:
