— Діду Степане, поїдемо в село!  — просив він, плачучи.
— Мені тут страшно ... і-і, як страшно!
І навіщо ти, окаянний, мене з села виписав?
—Хто це окаянний?
А хіба можна законному дідові такі безпідставні слова?
Покараю!
— Карай, діду, бий, як сидорову козу, а тільки завези мене до мамки, зроби божеську милість...
— Ну, ну, онучку, ну!  — зашепотів ласкаво кучер.
— Нічого, не бійся ...
Мені і самому страшно ...
Ти богу молися!
Рипнули двері, і показалася голова двірника.
— Чи не спиш, Степане?  — запитав він.
— А мені всю ніч не спати,  — сказав він, заходячи.
— Всю ніч відчиняй ворота та замикай ...
Ти, Альошка, що плачеш?
— Страшно,  — відповів за онука кучер.
Знову в повітрі ненадовго завив голос.
Двірник сказав:
— Плачуть.
Мати очам не вірить ...
Страх як побивається.
— І батько тут?
— І батько ...
Батько нічого.
Сидить у куточку і мовчить.
Дітей до рідних забрали ...
Що ж, Степане?
У свого козиря зіграємо, чи що?
