— Жила людина й померла! — сказав погонич, дивлячись на вікна, у яких усе ще миготіли тіні.
— Сьогодні вранці тут по подвір'ї ходив, а тепер мертвий лежить.
– Настане час, і ми помремо, — сказав двірник, ідучи з продавцем оселедців, і їх обох уже не було видно в темряві.
Погонич, а за ним Альошка, несміливо підійшли до освітлених вікон.
Дуже бліда пані з великими заплаканими очима та сивий, пристойного вигляду чоловік зрушували серед кімнати два ломберні столи, ймовірно, для того, щоб покласти на них покійника, і на зеленому сукні столів видно було ще цифри, написані крейдою.
Кухарка, що вранці бігала по подвір'ю й галасувала, тепер стояла на стільці й, стаючи навшпиньки, намагалася закрити простирадлом дзеркало.
— Діду, що вони роблять? — запитав пошепки Альошка.
— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід.
— Ходімо, дитино, час спати.
