Це була довга процедура.
Спочатку Пашка йшов з матір'ю під дощем то по скошеному полю, то лісовими стежками, де до його чобіт липло жовте листя, йшов до тих пір, доки не розвиднілося.
Потім він години дві стояв у темних сінях і чекав, коли відімкнуть двері.
У сінях було не так холодно і сиро, як на дворі, але при вітрі і сюди залітали дощові бризки.
Коли сіни мало-помалу набилися народом, стиснутому Пашці довелося лягти на чиємусь  тулупі, від якого сильно пахло солоною рибою, і задрімати.
Але ось клацнула засувка, двері відчинилися, і Пашка з матір'ю увійшов до приймальні.
Тут знову довелося довго чекати.
Всі хворі сиділи на лаві, не ворушилися і мовчали.
Пашка оглядав їх і теж мовчав, хоча бачив багато дивного і смішного.
Раз тільки, коли в приймальню, підстрибуючи на одній нозі, увійшов якийсь хлопець, Пашці самому захотілося так пострибати; він штовхнув матір під лікоть, пирснув у рукав і сказав:
