Якась магія.
Я повертаюсь сюди, і в мені прокидається те, що найбільше люблю, обдуманість, чесність із самою собою, кипіння крові, творчість, нудота від своєї міської версії і всього пов'язаного з нею.
Я шкодую, що нотатник не зі мною.
Я дозволяю собі бути хаотичною, я розглядаю книжки, торкаюсь паперу, цураюсь пластмасової штучності.
Мені так бракує глибоких винних розмов, я зараз борсаюсь на поверхні, я вмію інакше, я була інакша, це робило мене мною.
Так, я відмовилась від частини себе заради того, аби вижити в добу продуктивності і капіталізму, і коли ти мене запитаєш, чи мене не мучить совість, то я чесно відповім, що мучить.
Я почуваюсь оболонкою без наповнення і відчуваю, що це бачать навколишні.
Іноді хочеться залишатись чужими, відділити свою писанину від своєї особистості, бо в писанині забагато особистого, а особисте — дуже делікатне, і заглиблюватись в нього можу дозволити лише тим, хто володіє ювелірною майстерністю, хто здатен влізти мені в душу, як професійний хірург, нічого там не пошкодивши.
Є так багато хороших людей, яким я не можу дозволити мене читати.
Є так мало людей, з якими можна вести розмову про те, що дійсно має значення.
Я скучила за своїм літом, за людьми, які складали моє літо.
Я скучила за собою, яка постійно писала і читала, і дихала нічним димом, і п'яніла від вечірнього повітря.
Зараз знову весна, знову та сама пора, і починає темніти все пізніше, і хочеться жити інтенсивніше, хочеться жити поривами.
А поки я щодня жую черствий хліб і ностальгічно читаю те, що писала влітку.
