Так шепотіла  Маргарита Миколаївна, дивлячись на червоногарячі штори, на налиті сонцем, неспокійно одягаючись, розчісуючи перед потрійним дзеркалом коротке завите волосся.
Сон, який наснився цієї ночі Маргариті, був дійсно незвичайний.
Річ у тому, що під час своїх зимових мук вона ніколи не бачила уві сні майстра.
Вночі він залишав її, і мучилася вона тільки в денні години.
А тут наснився.
Наснилася невідома Маргариті місцевість — безнадійна, сумна, під похмурим небом ранньої весни.
Наснилося це клочкувате сіреньке небо, а під ним беззвучна зграя граків.
Якийсь кострубатий місток.
Під ним каламутна весняна річечка, безрадісні, жебрацькі, напівголі дерева, самотня осика, а далі, – між дерев, – брусована будівля, чи то  – окрема кухня, чи лазня, чи чорт знає що.
Неживе все кругом якесь і до того сумне, що так і тягне повіситися на цій осиці біля містка.
Ні подуву вітерця, ні ворушіння хмари і ні живої душі.
Ось пекельне місце для живої людини!
